WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

випадку за певні духовно-світоглядні виміри, а зовсім не за місце народження чи проживання письменника) акцентують здебільшого на універсалізмі, широких гаслах, навіть на певних космополітичних інтелектуальних тональностях, у той час, як їхні опоненти наголошують на необхідності "старосвітської" усталеності, вірності національним традиціям; вже згадана тут полеміка "хатян" з "радянами" в суті речі - це дискусія-суперечка "лівобережців" та "правобережців", показовою є і стаття типового "правобережця" І.Нечуя-Левицького "Українська декаденщина". Потужний націєтворчий імпульс (але й неперебутній трагізм) доби Визвольних змагань і подальше формування тієї реальності, що її, за Юрієм Шерехом, назвемо "незворушною твердю" української культури, надали дихотомії "лівого" та "правого", забарвленості майже катастрофічної: недаремно ж П.Тичина в своєму циклі "В космічному оркестрі" виокремлює екзистенцію "межового поділу" як своєрідну домінанту буття: "Наш страшний суд прийшов. // Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш. // Це ж він нам плюнув у Дніпро // і розділив надвоє". Конфігурація історії і в цих контекстах залишалась визначальною: нова більшовицька влада ще не мала достатньої сили, аби опанувати відразу весь буттєво-культурний простір України, але репресувати його певні сегменти вона-таки була спроможною. Зрештою, особливого вибору в неї і не було, зважаючи на те, що на початок 20-их чи не все Правобережжя палало у вогні масових селянських проти більшовицьких повстань (Холодний Яр - лише найвідоміший епізод), а промислове розвинене Лівобережжя більшовики все ж могли як-не-як контролювати. Тож перенесення столиці із Києва до Харкова, поза всіма суто прагматичними параметрами, мало й увіч символістичне наповнення: Київ - це земля Правобережжя, це асоціативні співвіднесення із "золотогомінним" періодом Центральної Ради, це переможне повстання Директорії супроти проросійського режиму гетьмана П.Скоропадського і т. ін."Лівобережжя versus Правобережжя = Харків versus Київ" - приблизно такою формулою можна спробувати описати тогочасну акустику доби. Боротьба харківського та київського текстів (за останній мова дещо нижче) чітко проглядалася навіть і на рівні організаційно-письменницьких спільнот. "Гарт" - об'єднання переважно харківське, "Аспис", "Ланка" - київське, і цей перелік легко продовжити. Траплялися, звичайно, спроби якось залагодити суперечки. Так, у своєму "Щоденнику" С.Єфремов 8 грудня 1923 р. занотовує: "Приїхали харківські літератори - "пролетарі" з"Гарту". Велике зібрання в театрі скінчилось скандалом: простягнута рука повисла в повітрі, бо ніхто з киян не одповів на закликання до єдиного фронту у письменстві" (не варто, напевне, наголошувати, що йшлося за часи, коли в митців ще запишалась можливість більш-менш вільного вибору - після об'єднання тов. Сталіним всіх "одноосібників" у колгосп під назвою "Спілка письменників" всі "дихотомії" враз позникали, поступившись цвинтарній одноманітності).
Але чи не найспокусливішим для дослідника вищезазначеної проблематики залишається аналіз спадщини знаково-репрезантативної постаті доби - М.Хвильового: його постава на тлі всієї культурно-історичної епохи (скористаємось тут термінологією Д.Чижевського) виокремлюється щонайвиразніше. Вибір Хвильового - це, безперечно, Лівобережжя (конкретніше - харківський текст як його найінтенсивніше "окультурена" страта), але московському окупанту від того було мало радості: за Хвильовим "Лівобережжя... ніколи спокійно не сиділо під могутньою рукою шовінізму" ("Санаторійна зона"). Для письменника, як і для середовища "ваплітян", яке об'єднувалося довкола нього (причому слід закцентувати відразу: йдеться за надзвичайно складні метафоричні комплекси, які не надаються до однозначного дешифрування"), найважливішим аспектом творчої практики в цих вимірах було естетичне опанування екзистенцією прикордоння. Лівобережжя, Харків, безмежжя південного степу та південного моря ("Майстер корабля", "Чотири шаблі" ваплітянина Ю.Яновського) стали своєрідним метафоричним субститутом природно-історичної "межі". Межі, на якій існування особистості і спільноти є загроженим, межі, відкритої всім вітрам, неструктуровано-анархічної - "А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина - то є трагедія інтелігенції Лівобережної України" ( "Редактор Карк"), - але в просторі якої світоісторична збулість увиразнюється в емпіриці конкретного чину, навіть конкретних політичних гасел (нагадаємо лише хвильовістську ідею "четвертого культурно-історичного типу"). "І вся трагедія Лівобережжя і полягає в тім, що воно сміливо кинуло цей міжнародний клич. Коли ти будеш шукати тут елементів месіанізму, - ти їх, звичайно, найдеш.
Але ти ніколи не найдеш тут дерев'яно-калузької матушки або гопаківсько-шароваристої неньки", значить у своєму листі до сестри поборюваний внутрішніми суперечностями Анарх - можливо, найулюбленіший авторський персонаж М.Хвильового. Одначе, саме подібна утопічність, утопічність як "потенція" здійснення, як чисте середовище для проектів альтернативних можливостей буття, що закладені в самій дійсності, попри всю небезпеку екзистенційного анексування її ірраціоналізмом позачасся - "...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь" ( "Солонський Яр") - парадоксальним чином вкорінює екстрему прикордоння в інтегративну тяглість національної традиції. Зовсім не випадковим є те, що такі виразні своїм національним забарвленням твори тієї доби, як "Народний Малахій" М.Куліша та "Вертеп" А.Любченка - це знаки саме харківського тексту (загалом, за А.Окарою, в Харкові з'явилася більшість новацій національної культури: перший український філософ в новоєвропейському розумінні цього означення - Г.Сковорода; перший фаховий прозаїк - Г.Квітка-Основ'яненко і т. ін.; додамо, що аж ніяк не збігом обставин слід пояснювати "харківську прописку" С.Жадана - поета, що вже наприкінці XX ст. фактично завершив у своїй творчості розвиток українського футуризму.
Натомість "Місто Премудрості Божої" (Д.Донцов), тобто Київ, у тягу всієї совітської доби не знаходило жодної шпаринки для легалізації своєї буттєвості в межах офіційного дискурсу: навіть після офіційного перенесення столиці республіки із Харкова до міста над Дніпром все безмежжя київських обширів намагалися втиснути в рамці вузесенької конотації "Киев - столица Советской Украины". Власне, і та маніакальна ненависть влади до архітектурних ансамблів "старого міста" (йдеться не лише за церкви та собори), та її прагнення повсюдно насаджувати стиль сталінського псевдокласицизму (т.зв. "відбудова" Хрещатика - надто показова) - це все елементи титанічно-безперервної боротьби з київським текстом, з київськими "спогадами" та "підтекстами": цікаво, що навіть радянський маскульт, що безнастанно розмножував на поштах стилізовані зображенняМосковського Кремля чи палаців Ленінграда-Петербурга обачно оминав "історично київські сюжети" або подавав їх під загальною рубрикою "древнерусское искусство" (саме
Loading...

 
 

Цікаве