WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

тим проблематика ця є актуальною не тільки в регістрах історико-літературних: свідченням останнього є те, що широко відома у вузьких колах культурологів і критиків енциклопедія сучасного українського письменства "Плерома" в декількох своїх гаслах акцентувала на ній увагу, розрізняючи при цьому культурний ландшафт як сукупність обставин образотворення, штучно створених людиною, та мистецький регіоналізм, що вибудовує свою образно-метафоричну споруду на його фундаменті. При цьому зауважилась переконлива паралель між вітчизняною культурною ситуацією та особливостями розвитку образотворення в Німеччині, "де так само регіональні місцеві традиції відзначаються значною диференціацією (веймарська та лейпцизька школи в музиці, сілезькі школи та нюрнберзьке коло в поезії бароко)". Спираючись на вищенаведені дефініції, аналітичне зусилля в своєму розвитку, однак, неминуче мусить зіткнутися з проблематикою увіч історичною, поза якою взаємодія-діалог регіональних дискурсів трансформується в лінеарну сукупність однопорядкових настроєвостей. Воно й направду: обертони історії визначають і конфігурацію регіональних конкретизацій національного письменства, які нею зумовлені і в ЇЇ силовому полі лише й віднаходять здатність до функціонування. Зрештою, дослідник знову змушений дослухатися до поради Гете "йти до поетової країни", до екзистенційних атрибутів її підсоння, до подієвого ряду її "тут-і-тепер-перебування", ширше - до поетової "землі".
Для українського вербально-знакового континуума такою закоріненою ще в праісторичних глибинах змислопороджуючою антиномією є опозиція, сказати б, географічно-метаісторична: Лівобережжя versus Правобережжя. Дніпро як семантичне осердя, як ріка долі, як "шлях" у майже даоському потрактовуванні цього концепту, згадаймо хоча б непроминальне стусівське "Один лиш час і має совість: тече й тече, немов Дніпро", але і Дніпро як межа між світами (на думку М.Бахтіна, культура завжди й уся розташовується на межах, межі пролягають усюди, через кожну її миттєвість) - подібний метафоричний код виразно "прочитується" на всьому масиві пам'яток української літератури, від старокиївських літописів до модерної поезії П. Тичини. Причини цього феномена - в праісторичній, ще довербальній давнині: вже починаючи з IV тис. до н.е. Дніпро відділяє територію осілих хліборобів-трипільців від войовничого скотарського світу безмежних євразійських степів. У добу києво-руську ця дихотомія поглибилась і, сказати б, ідеологізувалась. Історик В.Ричка у цьому зв'язку цілком підставово зауважує: "У давньоруських літописних текстах Правобережжя виступає зазвичай як "ця" або руська сторона Дніпра, на відміну від ворожого Лівобережжя.., де господарювали половці... Слід ще й пам'ятати, що у христології праву сторону пов'язують із життям, а ліву зі смертю. Остання ще сприймається як "жахливе передчуття нещасть і хвороб". До сказаного науковцем, звичайно, слід додати ще й те, що ця фундаментальна дихотомія не була аж такою однозначною: Лівобережжя - це не лише трагічний простір смерті, це також і простір зустрічі з "Іншим", простір лицарської звитяги та лицарської самореалізації ("Слово о полку Ігоревім" як парадигма подібної світонастанови). У добу барокову цей регістр протиставлення знову актуалізується у всій своїй виразності: Андрусівське розполовинення, що поділило Україну між Річчю Посполитою та Московщиною, і подальша "війна берегів" (Н.Яковенко) додали йому ще й суто політичних конотацій. Для автора літопису Самовидця, зокрема, "сим боком Дніпра", "сегобочною Україною" є вже Гетьманщина на Лівобережжі, тоді як Правобережну Україну він послідовно називає "тою стороною", а Самійло Величко, який початком XVIII ст. в складі козацького експедиційного корпусу перебував деякий час на Правобережжі (тоді внаслідок тривалих воєн воно було майже повністю спустошене) залишає нащадкам зворушливі описи поруйнованих замків та незасіяних полів, вкритих людськими кістками. У цей час, внаслідок відомих усім історичних обставин українське культурно-політичне життя зосереджується переважно на Лівобережжі: мазепинське культурне піднесення, високе бароко доби П.Полуботка та Д.Апостола, династичні проекти К.Розумовського, "блиск Глухівської гетьманської резиденції" (О.Оглоблин), спроба відновлення занедбаного Батурина з його "національними строєніями", розвиток вітчизняної історіографії, "Історія Русов" як направду геніальний синтез всіх її інтенцій - "простором смерті " на той час було радше Правобережжя з його "згонами" та спалахами-катастрофами гайдамацьких повстань. Але письменство барокової доби, змислопороджуючи ознаки цієї фундаментальної опозиції, увиразнювало лише імпліцитно: як значить у своєму "Шевченковому міфі України" О.Забужко, першим, хто її, фундаментальну опозицію "Український Схід versus Український Захід", уреальнив в усій повноті, був саме Т.Шевченко. За Кобзарем на обох берегах Дніпра "одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же, как одной матери дети. А минувшая жизнь этой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат... Что же говорят, о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О холопах и магнатах! Могила, или курган на Волыни и Подолии - большая редкость. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил; и не увидите ни одной развалины на пространстве трех губерний... Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедные, малосильные Волинь и Подолия! Они охраняли своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, врага-деспота под ноги топтала и - свободная, нерастленная - умирала. Вот что значат могилы и руины". Цей, можливо, завеликий уривок з Шевченкової "Прогулки с удовольствием й не без морали" слід було навести саме повністю, без посутніх скорочень, бо, перефразовуючи українського філософа, "із цього зерна" - чи не вся специфіка осмислення подібної проблематики в добу "Розстріляного Відродження", зокрема і хвильвістська тема "трагедії Лівобережжя". Власне, згадавши за "харківських Едіпів" м'ятежної епохи, слід ствердити, що вони, окрім іншого, мали змогу спиратися і на досвід перших літературних дискусій початку XX ст. ("хатяни" та "радяни", С.Єфремов та українські модерністи), перебігом яких потребу самопізнання письменства як структурованої тотальності - але не тоталітарності! - було поставлевлено на порядок денний всього національного життя. Саме тоді ландшафтно-метаісторичні константи "берегів" набуваютьнових, модерних сенсів: літератори Лівобережжя (яскравий приклад - В.Винниченко, але підкреслюємо, що йдеться в цьому
Loading...

 
 

Цікаве