WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

скориставшись порадою великого Гете, маємо наразі "йти до поетової країни" - і мова тут зовсім не за адміністративно-територіальний поділ, а за таку абсолютно не предметну, а швидше - екзистенційно-метаісторичну реалію, як якість простору.
Власне, вже О.Потебня, досліджуючи українську словесність на тлі якнайширших світоісторичних контекстів, спостеріг, що мовна ритміка, структурні та фонетичні ознаки мови є не довільними, а радше відповідними певній архітектоніці, певній побудові простору. "Мовна картина світу" (і це зауваження однаковою мірою актуальне для вербальних практикумів і окремої особистості, і надіндивідуальної спільноти) детермінує витворення такої конфігурації енергетичного поля "матриці рецептивних оцінок", що вона віднаходить можливість інтегрувати в єдине світобачення різноманітний потік вражень та відчуттів. Але знати, що саме "мовна картина світу" закорінена в рельєфі місцевості, який у тягу історичного розвитку, нехай і підсвідоме, але ідеологізують, надаючи йому ознак пратексту. Звичайно, безсенсово категорично стверджувати, що лише підсоння є єдиним джерелом руху поетичних форм; в подібній фетишизації одного-єдиного нібито універсального критерію втрачається діалектична пружність взаємодії явленого та прихованого (зрештою, і саме підсоння в його неолюднених, позбавлених сенсів формах, - це предмет дослідження самої лише геології). Та наголос на подібних ландшафтних обертонах, як видається, є доконечним: зовсім-бо невипадковою є мислительна фіксація в оперативному полі сучасного літературознавства таких категорій, як бахтінський "часо-простір" або "місце розвиток" П.Савицького - Ю.Барабаша (для останнього він, тобто "місце-розвиток", є чи не домінантною рефлексивною інтенцією на осмислення буттєвої постави та творчості М.Гоголя); та й аналітичне осмислення фундаментальної для будь-якого зрілого письменства опозиції "Батьківщина-чужина" поза такими регістрами, безсумнівно, втрачає на значущості своїх увиразнень. При цьому зовсім неважко спостерегти, що "ґрунтівство" конкретного національного письменства визначає його індивідуальну неповторність майже завжди безпомильно; для прикладу, досить лише порівняти між собою оприявлення ландшафтних конкретизацій, з одного боку, української та іспанської, а з іншого - австрійської та бельгійської літератур. Розпочата ще Трипіллям шеститисячолітня українська хліборобська традиція (поза проваллями 33-го, поза "ліквідацією неперспективних сіл" її енергетика залишається в континуумі знакових інтенцій "межичасся" найпотужнішою) у тяглості своєї безперервної діахронії спиралася на підставовий для неї хліборобський міф - систему універсалій, наслідком еманацій якої виявилась сукупність форм становлення буття в слово. Як наслідок - у кожному конкретному творчому акті митець співвідносить надчасовість "ґрунтівського" метатексту, в якому і крізь який проявляються інші тексти, з пульсацією безпосереднього історичного "діяння" свого власного часу. Варто зауважити: автентика вітчизняного письменства зовсім не розкладається на суму репрезентаційних співвіднесень "базису" і "надбудови" - нехай і в такому модернізованому їх варіанті: вона повсякчас позбувається специфічної "самототожності" у вимірах абстрактного теоретизування, втрачаючи метафоричну комунікацію з органікою конкретного підсоння, органікою "землі". "Письменство в множинності регіональних текстів" - для української духовної ситуації цей парадокс зумовлений найперше реаліями світоісторичними: за В.Івашком в Україні протягом останнього сторіччя тричі вирішувалась доля всієї світової цивілізації (перша та друга світова війни та Чорнобиль як фінал третьої - формально не оголошеної, та від того не менш драматичної). А в подібному ущільненні подієвості увиразнення конкретики "місця" відбувається майже з математичною закономірністю - недаремно ж, наприклад, метаісторична географія античної Еллади (Афіни, Спарта, Фіви, Олімп, Фермопіли), кожна конкретна точка якої сакралізована подіями, знаками та символами, значущими для розвитку цілої європейської цивілізації, так виразно "прочитується" в площині загальносвітового культурного тексту. При цьому необхідно наголосити також і на іманентній особливості української мистецької традиції - вона не центрує раціонально-унітарні структури, репресуючи суб'єктивні (згадаймо лише відомі декрети часів Французької революції, за якими мала здійснюватись тотальна уніфікація мовно-культурного "підсоння" країни - зарубіжна - але не українська! - історія рясніє подібними прикладами). На наддніпрянський обширах здається ніколи не виникало питання про те, чи має українська література возз'єднатись із собою ( майже за Регелем та його пізнішими послідовниками) у всіх своїх формах; мовні практикуми П.Куліша, Панаса Мирного, В.Стефаника, Марка Черемшини, поза всіма їх безсумнівними відмінностями, єднались в неантагоністичному синтезі. До речі, про останній: в "радянській" філософській культурі (якщо подібну лінійну площинність можна назвати культурою) утвердилось розуміння синтезу як підведення всіх протиріч під спільний знаменник, натомість для європейських екзистенційних вимірів мислення, які закорінені ще в сократівсько-платонівському діалогізмі, синтез - це гармонізація первнів, за якої індивідуально-неповторний зміст протилежностей зберігався. Власне, знати, що питання тут полягає в самому феномені письменства (ширше - культури) як тексту: чи воно має власну жорстко унормовану ієрархію дискурсів, чи навпаки - формально та змістове протистоїть канонізованим схемам. Притаманна імперському типу комунікації туга за прозорим та раціонально впорядкованим досвідом, яка не може не заперечувати автентичну увиразненість письма, осягнену за допомогою універсального уподібнення тексту до рельєфу підсоння, в остаточному підсумку здатна породити лише симетрію одностроїв - зматеріалізовану іпостась цивілізаційного Тонатосу. Натомість регіональний текст як повернення до самоцінності конкретики, як протест проти структурного закріпачення міфу, зрештою - як відповідь на виклики часу та історії ("Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне - забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків", - в знаковому "Редакторі Карку" М.Хвильового ця естетична ностальгія за автентикою українських ландшафтних комплексів прочитується чи не найвиразніше) - в апокаліптичному XX ст. це вже зовсім не етнографія, це - мистецький проект, певний спосіб організації знакових систем, придатний до актуалізації і в добу постісторії. Рефлексія на подібні теми майже завжди з якоюсь фатальною неминучістю входить в обшири актуально-політичні, розпросторюючись вже на рівні не стільки аналітично-відсторонені, скільки заангажовано-тенденційні: досить лише нагадати вже за майже міфологізовану спробу Ю.Андруховича в його дописі до газети "День" протиставити тисячолітню автентику Полісся"збоченій" Галичині з її містечковими пророками та потрощеними кахлями. Поза
Loading...

 
 

Цікаве