WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат

Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми - Реферат


Реферат
не тему:
Українське національне письменство як структурована єдність регіональних текстів: українознавчий аспект проблеми
Увиразнення конкретизації (наразі - ландшафтно-географічної) в інтерпретаційних рефлексіях у нашу добу, як може викладати осторогу майже відразу: фаховий "читальник" текстів уже виробив у собі звичку більш-менш поблажливо поціновувати лише ті знакові комплекси, в яких "наративна постава" автора взорована на ідеал направду буддистського "недіяння". Висловлюючись, він, автор, не має нічого ані стверджувати, ані заперечувати, обмежуючись лише констатацією чергової ситуативної репрезентації надособової парадигми "вченого незнання" - і то в кращих зразках подібних практик; зазвичай же переважає майже всеохопна релятивістська незакоріненість літературознавчо-критичних (а йдеться в нашому випадку саме за вітчизняне письменство) відгомонів. Неможливість прямого називання, приреченість на тотальну цитатність, цитатність як усвідомлену - і більше того - свідомо обстоювану вторинність - для багатьох провідних критиків "межичасся" це вже стало не симптомом, а чеснотою: як знати, в подібних конфігураціях інтерпретаційної матриці протуберанці значень не застигають в атрибутивній формі, роззосереджуючись у безлічі схованок-регістрів, а здивовано-захопленому "реципієнтові" лишень залишається милуватися їх ряхтливим оприявленням. Але чи спроможеться весь цей "плюралізм" на те, аби увійти в обшири діалогу - саме в бахтінському потрактовуванні цього концепту? Знати, що повноцінний діалог передбачає не взаємодію периферій, а взаємодію сутностей, яка унеможливлюється за відсутності опозиційних протиставлень; псевдобартівські спекуляції "означуваними", а радше - лінійний перелік поряд-покладених намистинок-інтерпретацій, коли почергово уреальнюється то одна з них, то інша, без розуміння їх глибинної взаємодії, виводять спраглий до досить-таки площинних парадоксів розум на витворення направду репресивного Універсуму тотальної гри. У подібних вимірах маємо, зрештою, не світи, а відсвіти, в яких зімітувати енергетику опозиційного дуалізму вдається лише "на рівні комунікативному" (В.Єшкілєв), і небезпека такої ґвалтовної підміни є тим більшою, що у площинах саме технічних блукання у хащах ідеологічних нашарувань виступає своєрідним "субститутом справжності", якому важлива не так істина, як її інтерпретації. Власне, про щось інше було б і направду важко говорити в ситуації, коли митець має справу не з первинними, а з культурно освоєними цінностями, які перебувають у процесі серійного виробництва з його стереотипами пануючої шкали стандартизованих інтелектуальних реакцій. Галерея образів машинної цивілізації своєю ваготою всеохопної предметності, що в ній "просування" на ринок жувальної гумки сусідить-співіснує з черговою розкруткою попсового пелевінського роману, на хітовій обкладинці якого - "ікона" Че Гевари, анексована брендами "кока-коли", тисне на особистість, звужуючи її екзистенційний простір до хронометражу чергової "рекламної паузи"; "керування попитом" вже переросло завузькі для нього межі стратегічної практики агресивного маркетингу, розпросторюючись в часі і просторі на весь континуум суспільного буття.
Але передумовою подібної організації знакових реальностей - і соціальних, і власне текстуальних - може виступати лише репресованість відчуття історичності, історичності як закоріненості і певної онтологічної сталості. Щоправда, окремі структурні компоненти колись цілісного процесу таки надаються для перетворення на "товар" - як своєрідна проміжна ланка між єдино значущими відчуженими монетарними сутностями, та назагал історія (підкреслимо - саме як сукупність багаторівневих зв'язків, що витворюють матерію історичної тяглості спільноти) осмислюються в цьому контексті або як ідеальна служниця, що з необхідністю має завершити свій причинний ряд лише постмодерною тотальністю, або і взагалі як якесь прикре непорозуміння (приклади тому - псевдоісторичні кінооповідки Голлівуду, в яких автентика минулого, якби вона у якийсь незбагненно-несподіваний спосіб оприсутнилась на екрані, миттєво зруйнувала б візуальну динаміку "кіноверсії"). Альтюссерівське тлумачення суб'єкта як функцій дискурсивних практик з царини суто філософської наразі "перетікає" в площини увіч емпіричні: витворивши підстави для адекватного відтворення себе як цілісності у формі прагматично-рефлексивних конструкцій, він, світ буттєвих форм, позбувається конкретності (а отже - неповторності, індивідуально наснаженої увиразненості своїх мислительних інтенцій). Зрештою, ще в першій половинні сторіччя минулого В.Беньямін твердив, що подібне "безґрунтівство" (майже в той самий час - 20 - 30 рр. XX ст. - українські митці доби "Розстріляного Відродження" витворили власну традицію семантичного наповнення термінів "ґрунт" і "ґрунтівство", яке не втратило своєї актуальності і по десятиліттях її, традиції, ґвалтовного нищення) є закономірним наслідком розвитку модерної індустріально-урбаністичної цивілізації, в якій всі усталені форми світовідчуття і світосприймання виявилися трансцедентованими, виведеними за дужки реальності, в "містичне позасвіття" (М.Ігнатенко). У таких вимірах ознакою квапливих, майже розпачливих шукань втраченої органічності виявляється чи не повсюдна міфологізація тексту - і то не лише на рівні структурно-композиційному ( циклічність хронотопу, наприклад), а й метафорично-знаковому. У цьому немає нічого дивного: міф як певна понадбуттєва інтерпретаційна практика, що розбудовує свій дискурс, використовуючи енергетику архетипу - символічної події, яка виступає знаменником багатьох типологічно-подібних ситуацій, створює реальну можливість прориву герметики пластмасово-знеосібленого світу. Архетип не може бути "архетипом взагалі", це завжди - конкретика події, нехай і піднесеної до рівня надособового символу - небезпідставно ж бо сучасні культурологи стверджують, що стійкість міфу є переконливим свідченням стійкості певної культури. Щоправда, здатність Системи до інтегрування будь-яких опозиційних елементів у свій статичний Універсум зумовила й різноманітні варіації псевдоальтернативи з одного боку, спраглим до автентики пропонують примусовий варіант східного міфу з його забронзовілими вождями-керманичами і військовими парадами, з іншого - псевдомітологічну експансію глобалістського карнавалу, яка свої тенденції до всеохопної уніфікації приховує за різнобарв'ям рок-концертів на стадіонах - цих "жалюгідних резерваціях на пошуки реальності" (В.Івашко). Зрештою, найчастіше все зводиться до фактично єдиного антитетичного протиставлення: екзистенція і відчужені форми. Але якщо сталінізм не мислив її, екзистенцію, поза ГУЛАГом, то глобалізація в звичайнісінький спосіб корумпує її, вмонтовуючи як цеглинку у власну ієрархічну піраміду за допомогою т.зв. "репресивних потреб", тому для подолання "континума пригнічення" (Г.Маркузе) необхідно опертися на щось значно буттєвіше за просто абстрактно-рефлексивні схеми. Підставою автентики символіко-метафоричної може бутиочевидно лише автентика буттєва, а отже,
Loading...

 
 

Цікаве