WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи - Реферат

Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи - Реферат

Науково-дослідним інститутом українознавства Міністерства освіти й науки, уяких брали участь представники понад 30-ти країн. Згідно з пропозицією Колегії Міністерства освіти й науки Кабінет Міністрів 1998року затвердив Державний стандарт освіти, до інваріантної частини якого включено й українознавство як самостійний предмет. Згідно з рішенням Колегії МОН в НДІУ МОН відкрито аспірантуру, а Державною Акредитаційною Комісією видано ліцензію на підготовку і підвищення кваліфікації: педагогів середніх і вищих навчальних закладів з українознавства та на його основі - з історії, філології і філософії. Все зміцнюються творчі зв'язки із зарубіжними українознавчими центрами. Узагальнено великий досвід ведення українознавства в столиці України Києві (де Міська рада визначила, що основою всієї системи виховання та навчання має бути українознавство), у Чернівецькій та в інших областях. Підготовлено й видано збірник навчальних Програм з українознавства для дошкільних, середніх і вищих навчально-виховних закладів, у якому опубліковано Програму з українознавства й для відповідних шкіл США та Канади.
Видано підручник та посібники.
Це реально вплинуло на принципову трансформацію виховного й навчального процесу в Україні на засадах національно-державницької ідеології.
І все ж загальна ситуація ще далеко не оптимістична: більшість садків, шкіл, вищих навчальних закладів працює за прорадянськими чи проросійськими програмами й навчальними планами; навіть підручники й посібники спотворені імперських часів ідеологією, що деформує не тільки дитячий світогляд, а й теорію та практику державного будівництва; і то не лише тепер, а й у проекції на майбутнє. А це загрожує погіршенням не тільки мовної чи культурної ситуації в країні, а й гуманістично-ідеологічного клімату: активізацією тенденцій на ще гострішу партійну й конфесійну конфронтацію, на пропаганду версій федералізму чи регіоналізму, нігілізму щодо національно-державницьких пріоритетів, - що межує з антидержавною діяльністю та орієнтацією молоді.
Первісне суспільство - цивілізація - постцивілізація - знову варварство - невже прагнемо такої історико-цивілізаційної й культурної парадигми?!
А в цьому зв'язку: не володіючи рідною мовою чи можна оволодіти рідною, а синхронно з нею - зарубіжною мовою й культурою? відкрити душу, історію, характер, долю народу? А не оволодівши культурою, спадщиною минулого чи можна розвинути аграрну, технологічну та інформаційну сфери життя? Чи можна усвідомити своє місце у світі? Збагнути: станеш або суб'єктом історії, творцем власної долі, або - знаряддям, погноєм, пальним для сусідів?
Камо грядеши?
І тоді ключовою постає проблема кадрів вихователів.
"...З некращих випускників досить важко зробити найкращих педагогів" (В.Кремень). А не найвищого рівня педагоги та малокультурні й непатріотичні, отже - неморальні батьки і керівники суспільства чи можуть виховати покоління, здатні гідно відповідати на виклики часу?!
Тому не робимо висновків, особливо - "остаточних": шлях до правди-істини - це все життя людини і людства. Однак його необхідно пройти, бо поза тим шляхом щастя не буває.
Як не буває його поза рідними мамою й татом, Землею і Небом, історією, мовою та культурою, - а тим самим поза самопізнанням і самоідентифікацією, національно-державною гідністю, гордістю, честю.
Щоб стати європейцями - необхідно стати українцями; а щоб стати українцями - необхідно стати Людьми.
Станьмо і будьмо!
Тим більше, що не можемо закривати очі на те, що критичною є ситуація з найголовнішими педагогами-вихователями - батьками. Вони мають впливати на дітей постійно, до того ж не лише словом, порадами, а й власним прикладом, усім способом свого життя: родинного, інтимного, виробничого, культурно-естетичного, громадсько-політичного. Але хто в Україні нині виховує батьків?! А точніше, хто перевиховує їхню проімперську, отже рабську психоідеологію?
Часом конфесії чи партії. Тотальний вплив справляють засоби масової інформації, зокрема телебачення. Але яким є той вплив, коли всі телеканали в основному насичені "інформацією" про господарські негаразди та державно-політичні конфлікти, а головне - про вбивства, розтління малолітніх, про мафіозні структури та бандитизм, садизм, корупцію і проституцію? Секс став idea fix як єдина відрада життя. Цнотливий український народ виштовхують на панелі, і його жінки стають ринковим товаром. Не романтична еротика, а брудна порнуха стала візитною карткою навіть найвищого обожнювання століть - жінка. Як не дивно, але й жінки самі навіть позами добровільно демонструють не принади розквітлого тіла й обличчя, а - сідниці... Нормою стає культ бульварщини.
Підступність, зрадництво, антипатріотизм та правовий, конституційний нігілізм демонструє частина партій. І навіть деякі конфесії вражають брутальним цинізмом: в ім'я пріоритету своєї релігії та церкви вони готові зігнорувати не лише Батьківщину, а й Бога! Що там народ, його мова, культура, мораль, коли на приходи й життєві гаразди благословляє чужа держава та церква?! Навіть найвищі релігійні святині України - Лаври (Київська і Почаївська) заселені привезеними проросійськими місіонерами, агресивно ворожими до всього українського, починаючи з мови.
От і потрапляє дитина в трагічну тріаду: з одного боку - батьки, з іншого - садок чи школа, а посередині - ЇЇ вразливе, спрагле до ласки та світлого знання, але нерідко ще на порозі життя уже пошарпане, зневірене, озлоблене серце: дитина натикається на контрасти, а тим самим - і на неправду, бруд. Та на пояснення, що причиною наших нещасть є... державна незалежність.
Садок, їх зменшилося останніми роками майже на 10 тисяч. А коли й є, то що і хто жде дитину в садку?
Зрозуміло, мала б бути мудра, добра, як мати, вихователька та сповнена добра, змістовна книжка, відеотека, іграшка.
Але що жде дитину насправді?
Часом і райський порятунок від сирітства при живих батьках та від домашньої тиранії або байдужості чи й культурної порожнечі. Добро, на щастя, усе ще є. і це тримає наше суспільство в надії. Але разом з тим, де воно в нашій пресі, культурі, книжковій справі? Може, в народних університетах? Так немає таких університетів!
Героїчних зусиль докладають такі видавці, як Я.Гоян чи І.Малкович, щоб до дитини потрапила гуманістично-патріотична книжка, - але на дорозі постають незчисленні бар'єри, у тому числі й видавнича політика, що надає пільги чужоземному товару й економічно давить вітчизняну культуру; батьківські злидні, а то й суспільна байдужість: є мільйонери та надто заможні люди, котрі, обібравши своє суспільство, невтомно теревенять про необхідність піднімати економіку заради культури, - але насправді на культуру не дають ламаного гроша. Не можемо не бачити: українська культура гине! Чиновництво дбає лише про бариші та закордонних баришників від естради. Байдужі до долі народу працівники мистецтва, подібно частині науковців, без жалю кидають свою землю,
Loading...

 
 

Цікаве