WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

працьовитість, а згодою всього народу, в тому числі й людей при владі, на складних відтинках своєї історії піти на пожертву і самообмеження в ім'я майбутнього, але для всіх бажаного і зрозумілого і, що дуже важливо, справедливого. На жаль, у теперішній Україні нічого такого не спостерігається, а тому перспективи націє- і державотворення невтішні, принаймні за нинішнього Уряду і Верховної Ради України, де панує українофобство "болдирєвих", "корнілових", "алексєєвих" "грачів" та їм подібних.
Отже, проблеми є і проблеми серйозні, але іншого шляху - шляху до національної держави через національне виховання і національні інтереси - в України немає.
Урешті-решт ми маємо зрозуміти й усвідомити, що національне в державотворенні - це не просто ідея, а невідворотна необхідність, що продиктована законом єдності етносу і навколишнього середовища якфундаментальної властивості біосфери. Розуміння цієї істини - шлях до створення консолідованої української нації, прогресу, цивілізованої, розвиненої держави; нехтування цією істиною - шлях до протистояння, хаотичного борсання в океані вічних проблем.
Освіта і наука. Складною проблемою для підняття якості вищої освіти в Україні є сучасний стан науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів.
Світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою є запорукою забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є й провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.
Тимчасом усім відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська зокрема, як би ми себе не підбадьорювали, перебуває в критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави. Спробую висловити тезу, що для більшості вчених, що працюють у ВНЗ України, наукова діяльність перетворилася в хобі, а викладач-науковець став у кращому випадку викладачем-методистом.
В усі часи відносно невисокі показники науково-дослідної роботи в Україні були чи не найголовнішою причиною того, що жоден наш університет, який би він не був "національний", не міг увійти до 500 найбільш рейтингових університетів світу. Але загалом рівень української науки був достойним.
Те, що сьогодні діється з українською наукою, передусім у ВНЗ, не витримує ніякої критики.
Всі розуміють, що три сотні докторських та дві тисячі кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об'єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій і не більше. До дійсної науки вони не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат.
Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з урахуванням стану вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. Тут ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах "перехідної економіки", то "економіки конкурентоспроможної", то "економіки ринкової".
В усіх випадках для України тут постають два не зовсім обнадійливих аспекти. По-перше, чи уявляє хто-небудь, куди спрямовувати інновації, не маючи реальної збалансованої програми розвитку та не визначившись з різким зменшенням ресурсо- і енергопотоків? По-друге, а на що ми здатні в цьому інноваційно-технологічному процесі? У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за уже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100-200 тис. дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона справді прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази та близько 2 тис. дол. щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Тобто питання мало б формулюватися так: якою має бути найадекватніша відповідь на глобальний технологічний виклик, щоб в Україні можна було здійснити технологічне переоснащення економіки і не випасти таким чином з історичного контексту?
Чи не головною причиною відсталості української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування (до речі, як і освіти): 0,3-0,5% ВВП. Адже відомо, якщо в державі на науку припадає менше ніж 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці і суспільстві в цілому. Для прикладу, цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75 - в Японії, 2,05% - у США. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу, і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України "Про науку і науково-технічну діяльність" 1,7% ВВП не допоможуть розв'язати проблему.
Крім фінансування, однією з причин непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Як наслідок, відбувалася і поки що продовжується саморуйнація галузі.
Щоправда, тут дещо зроблено за роки незалежності. Йдеться про кулуарно пролобійоване створення поза Національною академією наук України ще п'яти так званих державних, але самоврядних (тобто нікому не підзвітних, хоча й за рахунок податків населення) академій. Але це призвело до розпорошення коштів на науку, зменшення її рівня і ефективності і, що найважливіше, наукове роззброєння освітньої галузі.
Державні академії наук, у тому числі і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені і академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком та одіозною репутацією в суспільстві, не кажучи вже про наукові кола. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває із повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних учених та зумовлює зростання наукових бездарів. Ось чому все частіше постає питання доцільності існування НАН України і галузевих наукових академій як державних структур.
За такого стану української науки не дивно, що вища освіта і наука, в
Loading...

 
 

Цікаве