WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

для придбання яких навіть депутатської зарплатні замало.
Причому це стосується не лише відомих олігархів, а й представників начебто національної демократії, таких, наприклад, як В.Онопенко чи М.Томенко. Від таких передач у старших людей виникає відраза до цих політиків (невже вони цього не розуміють), а в молоді - зневага до освіти, а тим більше науки, усвідомлення непрестижності науково-технологічної чи виробничої сфер діяльності. У багатьох молодих українців з'являється мета: щоб добре жити, треба за будь-що "влізти" в сферу політичну, добре оплачувану та безвідповідальну. До того ж цю життєву парадигму демонструють самі VIP-персони, щонахабно всовують своїх синів, дочок, племінників і т. д. до складу Верховної Ради чи якоїсь місцевої ради, хоча вони ні за досвідом, ні освіченістю, а, не виключено, і розумовими здібностями, не здатні фахово виконувати відповідальну роботу.
Все це не має нічого спільного з вихованням моральної, національно свідомої особистості.
Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем'я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму, безграмотності, жорстокості дітей і молоді, несприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. Дедалі збільшується кількість дітей, що не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх студент із почуття дріб'язкової помсти жорстоко вбиває студента. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, коли треба бити на сполох.
Упущення в справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя і діяльності.
Прикро, що питання про національне виховання у вищій школі є питанням риторичним.
У цьому контексті не зовсім зрозуміло і неприпустимо, що в Міністерстві освіти і науки сьогодні не створено цільового департаменту, який би організовував і координував виховну роботу в навчальних закладах на загальнонаціональному рівні. Для цього є, мабуть, об'єктивні причини. Але головне тут - відсутність належної державної політики в цій сфері. Передусім з боку держави бракує чіткого замовлення на особистість, яку має зростити, виховати українська школа. Взірець: з української школи має вийти українець, українець-патріот, освічений, духовно багатий, гордий тим, що живе на рідній українській землі.
Чи виконує таке завдання українська школа? Авжеж, що ні. Чи можна тут звинувачувати школу? Ні, бо держава цього не вимагає, їй бракує належної політичної волі, усвідомлення правлячою елітою, що лише за реалізації такого завдання може збутися омріяне майбутнє України.
А чи не про це говорить Президент України В.А. Ющенко в Посланні до Верховної Ради України, констатуючи, що за останні 200 років жодна національна держава не зазнала занепаду. А що таке національна держава? Це держава національно свідомих людей.
Аби виховання нашої молоді, а то й усього населення набуло чіткої визначеності, цілеспрямованості і незворотності, має бути прийнятий і діяти відповідний Закон України "Про національне виховання молоді". У 2004 р. було підготовлено проект такого закону, проте з невідомих причин (а може, й відомих) цей документ набув статусу "пропавшої грамоти".
Затверджені раніше Концепції громадянського, патріотичного, родинного виховання як офіційні документи, як бачимо, не спрацювали, і сьогодні вони є лише свідченням наших шарахань від одної виховної парадигми до іншої. Воднораз національне виховання має бути неперервним, комплексним. І зрозуміло, це не зовсім те, що зараз АПН України подає як інновацію в освітньо-виховній системі і називає формуванням комунікативних здібностей людини.
Тут треба зауважити, що національний патріотизм - це емоційний стан душі. Чи етично було б вимагати такого стану від тих громадян, які трактують Україну як "країну проживання". Мабуть, ні. На мою думку, державу б влаштувало, аби вони стали лояльними громадянами цієї країни, що сприймають і шанують державні символи, мову, звичаї, моральні норми і закони країни свого проживання. А коли вони нехтують цим, то принаймні не повинні цього демонструвати, до чого сьогодні вдається, наприклад, "Руський блок" і на що не можна не реагувати. Але й ставлення до таких людей не повинно мати ніяких проявів утисків, тим більше ксенофобії та расизму. Такі правила існують у цивілізованих країнах.
Тому в Україні доцільно запровадити в суспільне життя поняття лояльності в його культурно-етичному, а не політичному значенні і відповідно знайти йому місце в освітньо-виховній системі.
З метою цілеспрямованості національного виховання молоді треба відмовитися від будь-якої практики офіційного пріоритету вибору студентами, учнями чи їхніми батьками мови навчання. А щоб розв'язати мовну проблему в державі та припинити численні спекуляції на цьому ґрунті, потрібно якомога швидше прийняти Закон України "Про державну українську мову". Я особисто не вірю, що нинішній склад Верховної Ради це зробить. Але, попри все це, громадськість має вимагати прийняття такого закону.
Непросто сьогодні виховувати в молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом та владою. Лише конкретні справи, чесно задумані і в зазначені терміни виконані, можуть об'єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального й історичного оптимізму. Чесність намірів і справедливість у суспільних відносинах мають стати пріоритетом в Українській державі.
З огляду на націєтворчу роль школи непросто формувати національну гідність дітей і молоді в умовах реально існуючого контрастного ставлення наших громадян до української мови як державної та єднальної. За даними Центру соціальних і політичних досліджень "Соціус", українську мову як зручну називають лише 2,64% респондентів Донецької області та 2,82% - Луганської, тоді як на Заході України цей показник сягає 92-99%. У Харкові і Києві він складає 16-19%. Найнижча позначка в Криму - 1,39%. Прикро, але факт, що в Донецьку, де проживає приблизно по півмільйона росіян і українців, лише 23% українців називають рідною українську мову. Це в той час, коли російська мова є рідною для понад 99% росіян.
І далі. Самоповаги нація досягає не гаслами і начебто патріотичними замилуваннями про свою древність, розумність та
Loading...

 
 

Цікаве