WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат


Через недосконалість чинного законодавства та, бува, знехтування вимог закону, а також, чого гріха таїти, певної втрати контролюючої пильності з боку профільного міністерства вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно, не всі) є типовими бізнесовими структурами, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків. Деякі заклади перетворилися в такі собі "МММ". Не виключено, що за прикладом "МММ" в Українінайближчим часом ми станемо свідками численних судових з`ясувань.
У чому ж причина? По-перше, для багатьох наших громадян пріоритетом і потребою донині є диплом про вищу освіту, а не професійність.
По-друге, вступні екзамени до цих закладів є простою формальністю. Головне тут, аби абітурієнт зміг заплатити за навчання. І нічого дивного, що до недержавних ВНЗ можуть бути зараховані випускники шкіл з "двійками" з окремих предметів за дванадцятибальною системою. Тож студентами стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи. Для них головною проблемою є час, якого все ж таки треба дочекатися, коли їм буде вручено документ державного зразка.
Є значні проблеми й із забезпеченням навчально-виховного процесу викладацькими кадрами. Йдеться не про професіоналізм викладачів, хоча й тут буває, що новоспечений випускник закладу викладає з десяток дисциплін. Здебільшого у приватних ВНЗ працюють за сумісництвом чи з погодинною оплатою викладачі державних ВНЗ. Часто одночасно в кількох закладах. Їх можна зрозуміти, адже важко в цій державі виживати на одну зарплату чи пенсію.
Але при цьому не можна не розуміти й того, що рівень навчання студентів (про виховання тут узагалі не йдеться) здійснюється викладачами, котрі захекано бігають від одного закладу до іншого, далекий від бажаного. Безумовно, що збіднюється від цього й освіта в державних закладах.
А ось інформація для роздумів. Забезпечення навчального процесу професорсько-викладацьким складом розраховується згідно з нормативом: один викладач на 12 студентів. В українських ВНЗ, як уже зазначалось, навчається приблизно 2,7 млн. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 80 тис. осіб. Тобто на одного викладача припадає майже 34 студенти. А втім у розвинених країнах цей показник часто становить 6 студентів.
А про яку якість освіти можна говорити, якщо в приватному закладі, наприклад, навчається 500-600 студентів, але при цьому є 100-150 академічних груп, у кожній із яких налічується одна-три особи.
До цього ще треба додати вакханалію з недотриманням ліцензованого обсягу прийому студентів та набори за спеціальностями, на які ліцензії взагалі відсутні. Безконтрольні набори ніяким чином не узгоджуються не лише з забезпеченістю професорсько-викладацьким складом, а й з обсягом навчальних площ. Як наслідок, навіть формально не виконуються навчальні плани (державні стандарти) або в одній аудиторії навчальний процес ведуть два-три викладачі різних дисциплін.
Особливої уваги потребує діяльність відокремлених підрозділів ВНЗ (їх кількість сьогодні вимірюється сотнями), де набуття професії часто набуває очевидних ознак псевдоосвіти.
З грубими порушеннями чинного законодавства деякі ВНЗ створюють філії за кордоном, перевірити діяльність яких практично неможливо, хоча випускникам таких філій видаються українські дипломи державного зразка.
Якщо до цього ще додати важливість наукової складової у вищій освіті, то виникає здивування, як подібні вищі навчальні заклади без особливих проблем акредитовано за IV, найвищим, рівнем акредитації. Таке явище не можна пояснити лише халатним ставленням відповідальних осіб до виконання службових обов'язків.
Ось чому сьогодні на всіляку підтримку з боку громадськості і не тільки заслуговує робота керівництва і всього колективу Міністерства освіти і науки України щодо наведення порядку в діяльності як приватних, так і державних вищих навчальних закладів, аж до їх закриття. Адже вони дискредитують українську вищу освіту, викривляють реальний рівень освіченості суспільства, фактично обдурюють людей, декларуючи надання "якісної" вищої освіти.
Тут слід також зауважити, що діяльність окремих приватних ВНЗ через демпінгові важелі в оплаті за навчання вже сьогодні негативно позначається на наборах студентів до державних ВНЗ, а відтак, з відомих уже причин, і на якості вищої освіти в Україні.
Зрозуміло, до чого це призведе в майбутньому, якщо в цьому навчальному році до школи пішло близько 380 тис. першокласників, а ліцензований обсяг лише бакалаврів уже сягає 670 тис. А взагалі за нашої злиденності, коли ми втрачаємо через цей фактор велику кількість талановитої молоді, і передусім із сільської місцевості, на цьому етапі соціально-економічного розвитку України пріоритетом має стати якнайповніше державне забезпечення вищої освіти, яке сьогодні є недостатнім. У 2004 р. в державних ВНЗ III-IV рівнів акредитації воно складало лише 37%, у 2006 р. зросло до 50%.
Поліпшення якості вищої освіти потребує негайного подолання системи авторитарного управління у ВНЗ, де самоуправління є простою формальністю та грою в демократію. Ніяких позитивних змін не відбудеться без подолання явищ корупції, тотальний прояв якої є типовим при вступі до ВНЗ. За такого стану справ стовідсотково гарантується навчання у ВНЗ, тим більше престижному (елітному), далеко не найрозумнішим дітям VIP-персон і зачинені двері для багатьох талановитих дітей простого народу. Тут важко переоцінити втрати, якщо взяти до уваги, що сьогодні серед української освітньої і наукової еліти, і не тільки, приблизно 75-80% складають ті, що народилися, росли і навчалися в селі.
Освіта і національне виховання. Оцінюючи стан і перспективи розвитку української освіти, також вищої, першочергової уваги потребує визначення її націєтворчої ролі, яка повинна бути зреалізована шляхом виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Це завдання освітньої галузі набагато складніше і, мабуть, відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.
На жаль, належна робота в цьому напрямі в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості і послідовності, а то й зовсім відсутня. Тож молодь виховують вулиця та телевізійний екран. Останній спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трилерами, рекламою "біленької, м'якенької", "настояної на бруньках", "приємності" пивного смаку. Прикро, що українську молодь спонукають до пива Герой України Андрій Шевченко та брати Клички. Антивиховною рекламою виглядають і телепередачі про VIP-персон Маші Жулан та Наталії Мосійчук, де політична еліта на тлі пустих побутових розмов (бо ж про вагомі досягнення немає що сказати) демонструє злиденному народові свої статки (квартири, дачі, лазні, басейни, автомобілі тощо),
Loading...

 
 

Цікаве