WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

Українська вища школа: стан, проблеми, перспективи - Реферат

кращого, що там напрацьовано та гармонійно і ефективно може поєднатися із здобутками національної вищої освіти.
Проблемні питання виникають при адаптації нашої системи освіти до так званої європейськоїкредитно-модульної системи. Десятки наших ВНЗ беруть участь в експерименті з упровадження цієї системи. Проте чомусь до Конгресу не надійшло пропозицій поділитися досвідом подібного впровадження. Мабуть, цей факт має пояснення. Але з упевненістю можна констатувати, що реальністю здебільшого стало лише застосування модульно-рейтингової системи оцінювання знань, яка, до речі, в наших ВНЗ використовується задовго до Болонської декларації.
Не викликає труднощів перехід на європейські кредити обсягом 36 академічних годин кожний, тоді як в Україні він складає 54 академгодини. Однак постає питання уніфікації змісту навчальних планів та програм і доцільності такої уніфікації.
У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб ринку праці: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Але це питання треба було вирішувати і без приєднання до Болонської декларації. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності й узгодженості з потребами ринку праці в Україні, а тим більше, якщо йдеться про європейську спільноту.
Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Десятки тисяч наших дітей і молоді навчаються за кордоном. Вітчизняні вчені, а це теж тисячі, успішно працюють в інших країнах (непогана все-таки була раніше наша освітня і наукова система підготовки кадрів). А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Це тому, що, мабуть, ми ще не можемо створити належних умов для наукової роботи і навчання. Проте є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених. Ми і далі втрачаємо свої інтелектуальні ресурси і задарма готуємо кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських атестатів чи дипломів. У цьому контексті я ставлю собі запитання: чи зможе, як приклад, українська дійсність зберегти сьогодні для своєї держави студента Дніпропетровського національного університету, який здобув цього року в світовому змаганні перше місце? А скільки у нас талановитої української молоді залишається незатребуваною через деструктивність існуючої системи соціально-економічного розвитку ? - питання риторичне.
Нагальною є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Одночасно це потребує й істотного коригування сутності, змісту і технологій навчально-методичного забезпечення. Те, що відбувається у нас під гаслом новацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, а інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і за її межами.
Комерціоналізація та невиважені зміни в змісті вищої освіти зумовлюють те, що сьогодні ВНЗ дедалі схиляються в бік підготовки користувачів і споживачів, і, як наслідок, одночасно занедбується підготовка фахівців - генераторів нових знань, технологій, потрібних для забезпечення інноваційного розвитку держави.
Тут виникає питання запровадження стандартів у вищій освіті: що має бути стандартизованим та які межі стандартизації. Не можна допустити, щоб через стандарти обмежувалася творчість наших педагогів і вчених та можливість появи в Україні власних "сорбон" і "кембріджів". Хоча останнє найближчим часом Україні не загрожує, а все ж таки...
Бездумне захоплення впровадженням принципів Болонського процесу є небезпечним і відволікає від дійсно потрібних змін у напрямку підняття рівня національної вищої освіти. До речі, європейські "сорбони" і "кембриджі" досить стримано або взагалі ніяк не реагують на "болонські принципи", усвідомлюючи, що ці принципи стосуються в першу чергу навчальних закладів, де рівень вищої освіти відстає від досягнутого в провідних країнах Європи. Практично безплідна метушня з обожнюванням Болонського процесу є зайвим свідченням відсталості держави, що не хотілося б, принаймні таким чином, демонструвати це світові.
В Україні ж невідкладного, в тому числі і законодавчого, врегулювання потребує структура вищих навчальних закладів, де має місце малообґрунтоване нагромадження закладів різних форм і статусів: училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та ще й різних форм власності. То ж міністр освіти і науки С.М. Ніколаєнко слушно зазначає, що "нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 345 університетів, академій, інститутів". У Великій Британії, наприклад, таких навчальних закладів 96, Франції - 78, Італії - 65, Іспанії - 47, Польщі - 11.
Новостворені за роки нашої незалежності ВНЗ здебільшого є такими, що їх хтось пролобіював і зараз лобіює. Це стосується і набуття ними нового статусу, тобто перейменування технікумів в інститути, інститутів і академій - в університети, а останні в свою чергу із шкури лізуть, аби отримати "приставку" "національного", причому часто не маючи практично нічого того, що означується цим поняттям. Важко зрозуміти якусь логіку, якщо вже в Україні 86 національних університетів, а решта лаштуються в чергу, аби отримати цей статус. А чи зросли при цьому якість і авторитет нашої вищої освіти? На жаль, цього не сталося. От і виходить, як у відомому прислів`ї: "Мартин босий, та в брилі".
Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності, яких за роки незалежності і демократії з`явилося в Україні як грибів після дощу. Проте всі ці заклади створені в освітній ніші, що є для багатьох приманливою, легкою для реалізації. Адже там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значного матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає. Здебільшого ж це "право", "економіка", інші гуманітарні напрями освіти. Безумовно, добре, що в державі з`явилася можливість збільшити кількість тих, хто здобуває вищу освіту поза державним бюджетом, що має сприяти зростанню рівня освіченості суспільства.
Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578. Це більше порівняно з такими країнами, як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468). Але справа не в кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них.
Loading...

 
 

Цікаве