WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості - Реферат

Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості - Реферат

антипатіях.
Прочитаємо текст під рубрикою: "винятки підтверджують правила". Приказка, повідомляє його автор, відома, "проте зводити цю істину до того, що мовляв, "буває мало горілки" не варто. Скільки людей на нашій великій планеті, стільки й уявлень проідеал жіночої краси.
Відомо, що в Китаї дівчаткам у давнину бинтували ступні, щоб ніжка лишалась мініатюрною. І нині ідеальною вважається лише маленька ніжка. А ось у Габоні - усе навпаки - мужчин приваблюють тільки крупні і дуже крупні жіночі ноги. Це ми вважаємо, що гарно мати білі здорові зуби. А ось у тій же Японії бліді обличчя знаменитих гейш красиво відтіняють чорними зубами. Мініатюрна, приваблива дівчина для Європи навряд чи сподобається в Мавританії. Про чоловіка в останній також судять по об'єму талії його дружини: чим ширша талія, тим достойніший чоловік. Люблять повних жінок і траулери Сахари, де повнота асоціюється з плодовитістю. Якщо в тамтешніх жінок на животі менше 12 складок жиру, вони кандидатки у старі діви. Отже, кожному своє, і має рацію той, хто стверджує: "красивим є те, на що дивишся з любов'ю." І подібно до того: для одних чорний (червоний) колір - святковий, для інших - знак трауру. Одні (у Старому заповіті) ідеалізували безкомпромісного й жорстокого бога, а для інших став Богом Христос - творець гуманістичної етики. Є поети "революцій", а є прихильники еволюційних процесів. І тому ж одні борються за демократію, а інші ревно відстоюють абсолютизм. Для кого змії - носії смерті, для кого - найсмачніша їжа. Для одних смерть - найбільша біда, для інших благо: перехід до нового життя...
Інша справа - наукові методи: є "педагогіка" певних засобів і прийомів, але то - методика, прикладна дисципліна; а є наука, де панують загальновизнані принципи, перевірені міжнародною практикою (хоча й фізико-математичні аксіоми нерідко уточнювалися новими відкриттями), і тоді їх необхідно знати і застосовувати.
Неначебто в цьому ключі й розвивається українська "глобалістська" педагогіка, і тому все запозичене в зарубіжних авторитетів вважається аксіоматичним та загальнолюдським, а тому й обов'язковим для нас. Що ж до педагогів українських, то вони досі або не вивчені, або потрактовані як нижчезначущі, і особливо педагоги... реформатори. Їх досі інерційно коли не шельмують, то замовчують. Не виключено, що по-своєму й несвідомо, не зі злих намірів, а тому, що вони не сприймалися окупаційними режимами ближніх і дальших сусідів. Але це справи не змінює: ми досі захоплюємося цитацією й обожненням тих, що були мудрі, знамениті, однак творили за інших умов, як правило, України не знали і тому про нас не писали, а знані ними умови були протилежними нашим. А тому навіть мудрі чужі судження не завжди відповідали, тим більше не відповідають нашим сучасним реаліям та потребам.
І тут розкривається перша причина малої ефективності (а то й догматичності та безплодності) частини праць з педагогіки та освіти: психологічна зашореність. Політично, інформаційно ми всі начебто позбулися марксистсько - сталінської методології. Але коли й це неточно, бо сучасні комуністи ще настійливіше відстоюють найвульгарніші "вічні" ідеологеми, то абсолютно неточно, що ми всі і повністю "реформували" найбільш консервативну "матерію" людського життя - нашу психіку. Нерідко ми вживаємо лише новочасну фразеологію, а комуністичні засади та уявлення проповідуємо старі. А те, що АПН поставлена в ранг не так дорадчої, як законодавчої інституції, завдає величезної шкоди і їй самій, і справі. Практично зник рівноправний обмін думок, змагальний дух представників різних концепцій; все, що відрізняється від "курсу" АПН або рішуче відсікається, або й оголошується... невідповідним інтересам народу. Бо коли не прямо націоналістичним, то - хуторянським. Як у добрі старі часи. Коли врахувати, що в академіки обираються тільки "однодумці", стане зрозумілою причина й "однодумності", і якщо не кризи, то застійності педагогічних шукань. Наші адепти зарубіжного постійно й невтомно "їздять" за чужим досвідом, чомусь не замислюючись: а чому зарубіжні колеги не пропагують з такою ж запопадливістю їхній сучасний досвід? (Не про весь український досвід говоримо, а саме про педагогіку тих, що ревно прищеплюють на вітчизняний ґрунт чужоземні рецепти). Одна із причин відома: вони не залежать від нас фінансово. Вони домагаються здійснення своїх інтересів.
Є й інша причина: нічим невиправданий розрив між теоріями частини "зарубіжників" і широким практичним досвідом дійсних реформаторів освіти й педагогіки в Україні, які хоча безумовно ж переважають адептів інтернаціонал-глобалізму в ефективності і теорії, й практичного досвіду, однак нерідко залишаються в тіні, бо ж не мають засобів впливу на управлінські структури.
І тут зауважимо: до болю знайома картина! Чи не всі українські педагоги-реформатори національно - демократичного крила (приклад - М.Максимович, М.Остроградський, М.Гулак, П.Чубинський, - М.Грушевський, С.Русова, В.Вернадський, А.Кримський, С.Єфремов, Г.Ващенко) прямо з боєм брали редути освіти й науки; діставали міжнародне визнання, - але жили в злиднях і в стані неперервних тортур.
Один приклад. Зав. сектором освіти й науки ЦК КПУ В.Трищенко запросив до себе й спитав: - Петре, чи можна, тобто, чи гідні вони, імена В.Стефаника й О.Кобилянської присвоїти університетам, а Василю Сухомлинському - звання Героя соціалістичної праці? Відповідь була однозначною: безумовно! Але через тиждень після подання відповідних пропозицій розумний і мужній Трищенко пригнічено сказав: - Можуть нас з тобою повиганяти з партії...
Здавалося б, дивно. Насправді - ні. Названі письменники не належали до "революціонерів", а Василь Сухомлинський був безумовно навіть за тих умов реформатором в інтересах коли не тотального розвитку, то збереження національно-демократичної педагогіки й освіти. То вже пізніше його свідомо денаціоналізували, видавши праці іншонародною мовою (чим виймалося душу і з грудей, і з роботи) та проголосивши класиком радянської педагогіки.
Класиком був і є, але не радянської, а народної педагогіки та освіти, через що до нього й прийшло міжнародне визнання: він ішов у руслі японських, європейських, американських шукань, але не копіював їх, а збагачував. І можна тільки стенути плечима, читаючи "одкровення" типу: В.Сухомлинський за мету освіти ставив не національну людину й державу, а ... "громадянське суспільство".
Не вистачає лише уточнення: виховання радянського громадянина.
У світлі таких "інновацій" губиться ще один подвиг В.Сухомлинського: розвивати високу теорію на реальному ґрунті. Він був творцем реальної школи, ліпив живі характери навіть з інертної "глини"! Так, до речі, було з С.Русовою і К.Ушинським, Г.Ващенком і багатьма зарубіжними педагогами (від Коменського до Монтесорі і Корчака).
Хто із теперішніх офіціозних "корифеїв" має свою школу?
Або: у яких працях цілі інститути узагальнили досвід сучасних справжніх реформаторів?
Тут би сказати своє вагоме
Loading...

 
 

Цікаве