WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Традиції світового письменства творчій спадщині В.Шевчука - Реферат

Традиції світового письменства творчій спадщині В.Шевчука - Реферат


Реферат
не тему:
Традиції світового письменства творчій спадщині В.Шевчука
Трансформування поетики фольклорно-фантастичних моделей, що базується на ідеї поєднання двох світів: реального та ідеального, досягається шляхом синтезування елементів міфу, казки, легенди, притчі (Ф.Кафка, Г.Маркес, Кобо Абе та ін.).
Завдяки оповідній умовності розширюються межі зображуваного, забезпечується формування романної філософської концепції, що має в собі відлуння романтичної традиції, біля першоджерел якої чи не одним із перших перебував Е.Гофман. Якщо концепція "двох світів" у Е.Гофмана зводиться до заперечення світу реального, задля ідеального, то творчість В.Шевчука й латиноамериканських письменників постає у сув'язі безкомпромісних протистоянь бінарних опозицій: конкретного та універсального, добра і зла, християнства й язичництва. Недаремно поміж творів В.Шевчука привертає увагу оповідання "Самсон" (роман "Дім на горі", цикл "Голос трави"), де це протиборство естрапольоване на долю українського парубка Івана, якого знищила юрба.
Аналогічну площину опозицій змальовує Г.Маркес у романі "Сто років самотності". Зображуючи життя роду Буендіа, автор вбачає трагічний фінал людства.
Повість В.Шевчука "Мор", на відміну від згаданого роману Г.Маркеса, хоч і має оптимістичний фінал, але як і твір латиноамериканського автора, звучить нагадуванням роду homo sapiens про відповідальність за свої вчинки. І теософсько-біблійне гасло "пізнайте науку духовної любові", яким пройняті обидва твори, сприймається насамперед як духовна настанова для прийдешніх поколінь.
Проблему взаємодії універсального та особистого порушує у своєму творі "Царство земне" А.Карпентьєр, зіставляючи світоглядні категорії язичництва і християнства. Головний герой повісті - негр Ті Ноель, оповідач і коментатор подій, сповідує релігію вудуїзму. Через призму його язичницького світогляду автор зображує історію Гаїті. Ритуал негритянського культу вуду, у зображенні А.Карпентьєра, -"діюча особа" повісті, засвідчена бодай епізодом з Поліною Бонапарт, де магія вуду впокорює парижанку - дочку вільнодумного XVIII віку [1 с. 40].
Стихія поганства панує і в повісті В.Шевчука "Сповідь", де головний герой перетворюється на вовкулака. Водночас підсилюється визначальний принцип християнства - зло долається шляхом спокути, врятувати головного героя може лише церква і каяття. Метаморфізм властивий і образу Ті Ноеля ("Царство земля" А.Карпентьєр), він перетворюється то на птаха, то на тварину, то на комаху, і нарешті переживає просвітлення. Старий негр осмислює зміст не тільки власного життя, а й усього людства. Відчуває, що дезертирство зі світу - втрата людського покликання [2, с.158]. У центрі його гуманістичної концепції: "...людина, виснажена бідами і Діяннями, прекрасна в злиднях своїх яка не втратила здатності любити серед мук своїх, може мати свою велич у всій мірі /^повноті її лише в Царстві земному" [3, с. 111]. Йдеться не про коригування духовних надбань християнства, а їх гуманізацію, повернення "обличчям" до людини, до ЇЇ потреб. Ідеями гуманізму пройнятий і твір В.Шевчука "На полі смиренному". Автор не прагне показати тут антагонізм християнства й язичництва, для нього, як і для А.Карпентьєра, - істина має духовну вартість тоді, коли перебуває на сторожі інтересів людини.
Утворі А.Карпентьєра "Вік просвітництва" гротескний та символічний образ - погруддя Сократа, обрамлюють магічні символи-сантерії афро-кубинського язичництва, які вказують на ідею свободи, гармонії людини і природи, засвідченої архетипом "дерево життя" [4, с.19].
Згаданий твір А.Карпентьєра зображає панораму Антил, де взаємодіє Великий Театр природи з Великим Театром історії Америки, роль Адама виконує Естебан, який, пізнаючи прекрасну рослинність Антильських островів, вибирається на Дерево, відтак ніби переживає первісну духовну гармонію з Універсумом. Але стихія революції нищить світогляд. Дерево свободи, яке посадив Віктор (революціонер), засихає і на тій же площі з'являється Театр гільйотини [4, с.16-17]. Оповідання "Вічна наука" В.Шевчука теж витворює образ дерева, яке було культовим тотемом, при якому служили жерці. Язичницьку першооснову життя символізує і гігантський каштан, що росте від давніх-давен на подвір'ї Буендіа (Г.Маркес: "Сто років самотності"). Твори В.Шевчука та латиноамериканських письменників врівноважують язичницькі першооснови та християнську концепцію. Аналогічна функція припадає сублімаційним принципам, антитетичним у своєму прояві. У романі В. Шевчука "Дім на горі" жінки, спокушені дженджуриками, народжують творчі натури, твір висвітлює культуру вільного спілкування протилежних статей, позбавлену табу святенницької моралі.
Зняття сексуальних табу у західноєвропейській літературі зумовило уявлення про досяжну тотожність еротичного начала та естетичної категорії краси, яка в латиноамериканській літературі тлумачиться як "...метафора колективного досвіду, важливий момент в обряді ініціацій, який вводить індивіду в навколишній світ" [5, с.60], тому так високо цінується статева сила (Г.Маркес "Осінь патріарха").
Стихія язичницької етики суголосна народному світогляду, зображена В. Шевчуком в обрядовому дійстві русалій, коли випробовувалася міць пошлюблених пар.
Вільний язичницький світ і келійно-аскетичний християнський - вічна світоглядна опозиція, що викликала постійний інтерес у письменників, особливо коли йшлося про гострі драматичні зіткнення між ними. Варто зіставити новелу Е.Гофмана "Еліксир диявола" та оповідання В.Шевчука "Диявол, якого нема", у якому поганські мотиви оречевлюються в образі сонця з людським обличчям в оточенні веселих духів, що побачив чернець Григорій під час розпису стін, і що призвело до зміни його світосприймання. Процес духовного переінакшення Медарда (Е.Гофман: "Еліксир диявола") натомість триває з глибини віків, від предка-художника Франческо, який, малюючи образ святої Розалії, зобразив прекрасну Венеру, і, як Пігмаліон, закохався у власне творіння. Намальована ним Венера (чи, може, диявол у її образі) ожила.
Син, народжений від цього містичного зв'язку, став кровозмісником і вбивцею. Тінь його злочинів падає на нащадків, коло яких замикає чернець Медард [6, с. 107- 108]. Персонажів В.Шевчука та Е.Гофмана поєднує
Loading...

 
 

Цікаве