WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Теоретичні аспекти впливу процесів децентралізації влади на рівень демократії в державі - Реферат

Теоретичні аспекти впливу процесів децентралізації влади на рівень демократії в державі - Реферат

автономії, поряд із загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень - схоже із адміністративно-територіальною автономією.
Національно-державна автономія - різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб'єкт національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб'єкта федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.
Культурна (культурно-національна) автономія - надання певній етнічній спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) [11, 328].
Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності. Культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва. У Бельгії культурна автономія здійснюється через особливі спільноти (фламандська, валлонська, німецька), які є одним з двох суб'єктів федерації.
До форм територіальної автономії можна віднести:
а) у федеративних державах - самостійність суб'єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;
б) в унітарних державах - місцеве та регіональне самоврядування.
Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.
Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.
Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейських регіонів 04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації - "територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням". Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.
Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).
Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, яка відповідала б викликам, що стоять перед країною [4]. Регіональна політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України за соціально-економічними показниками випереджає найрозвинутіші промислові області України - Донецьку, Харківську, Дніпропетровську - у 4 - 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську, Житомирську області у 2 - 3 рази); 3) політична стабільність (поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню. Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті (тобто слід враховувати і поважати особливості кожного регіону).
У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.
Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв'язку з:
- проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного життя;
- бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;
- планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади.
Ще з середини ХХ ст. Рада Європи впроваджує в життя один із найголовніших принципів своєї політики - захист місцевого самоврядування та регіональної автономії. У 1997 р. Україна підписала (без будь-яких вилучень) Європейську хартію місцевого самоврядування, але ще й сьогодні вітчизняне законодавство не приведено до узгодження з європейськими стандартами. Перш за все, це стосується проблеми децентралізації влади, впровадження ефективної моделі місцевого та регіонального самоврядування. Більше того, останнім часом цілий ряд політиків стверджують, що децентралізація влади є загрозою єдності і цілісності держави, а між поняттями "федералізм" і "сепаратизм" навмисно ставлять знак рівняння. Але історія свідчить, що з досягненням певного рівня чисельності громадян і на певному етапі розвитку соціуму, настає момент, коли виникає об'єктивнапотреба розподілу повноважень між центральними і територіальними органами влади й управління. Так свого часу проходила територіальна структуралізація США, де діяли такі норми: коли на певній території населення досягало "5 тисяч вільного чоловічого населення дієздатного віку", на ній створювалася "генеральна асамблея"; коли ж населення досягало чисельності 60 тисяч "вільних осіб", конгрес повинен був визнати цю територію як новий штат [5].
В Україні за етнічним складом можна виділити кілька груп областей [12], які могли б стати основою для федеральних одиниць:
1) фактично моноетнічні області (кількість українців складає від 90% до 98%) - Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, а також Сумська область, де українців близько 89%;
2) регіони (Центральна і Південна Україна) відносної
Loading...

 
 

Цікаве