WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

Винятково цінні українознавчі дослідження В. Перетц опублікував в "Исследованиях и материалах по истории старинной украинской литературы ХV-ХVІІІ вв."
А. Лященко опрацьовував давні руські літописи та билини, епістолярну спадщину І. Мазепи; Ф. Шміт спеціалізувався на дослідженні давньоруського живопису; В.Адріанова-Перетц зосередилась на підготовці збірки етнографічних матеріалів з архіву Російського географічного товариства; Д. Абрамович студіював українську та білоруську літературу, український громадський рух ХІХ ст.; П. Симоні вивчав давньоруські літописні пам'ятки; Б. Крижанівський очолював етнографічну секцію Товариства. Зусиллями цієї секції підготовлено цінні розвідки з історії українського заселення та етнічної культури Кубані[31,346-349]. Члени Товариства працювали у Російському музеї, архіві Географічного товариства, бібліотеках.
Оцінюючи нагромаджений матеріал та інтелектуальні можливості Товариства, В. Перетц клопотав перед віце-президентом ВУАН Д. Багалієм про доцільність утворення Інституту українознавства, в якому була б зосереджена вся робота щодо збирання та впорядкування відомостей про українські давні рукописи, що мали велику вагу для історії та письменства; рукописів, що містили відомості етнографічного характеру; збирання реліктів живої мови для дослідження історії української мови; публікації документів, актів, інших матеріалів з історії України ХVІІ - ХVІІІ ст. Однак пропозиція про заснування Інституту українознавства не знайшла підтримки у тодішніх властей[32, 286].
Під впливом національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. активізувалися українознавчі та краєзнавчі студії на Кубані і дістали подальший розвиток в умовах "українізації". В 1927 р. при науковому відділі Кубанського державного музею було створено українську етнографічну комісію, що займалась опрацюванням місцевого матеріалу. Серед науковців-краєзнавців виділялись постаті Б. Луніна, Б. Городецього, Г. Кокиєва та ін. [31,353].
Однак праця на ниві українознавства з кожним роком ускладнювалась більшовицькими настановами про партійно-класовий підхід і марксистське трактування української історії та культури. З 2-ої половини 20-х років дедалі ширших масштабів набувала боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", яка розглядалась як головне завдання всіх науково-дослідних установ і кафедр. Зміст історичних та інших знань у програмах шкіл і вузів вибудовувався за союзною схемою і підпорядковувався завданням комуністичної пропаганди та агітації, а тому він втрачав українознавчу спрямованість. До того ж, з 1924-1925 років почався процес ліквідації історії як окремої навчальної дисципліни, змінюючись на комплексні програми марксистської освіти, а вивчення української історії зводилось до краєзнавства. Повернення у 1930-х роках до великодержавної політики ставило крапку на українознавчій діяльності як в Україні, так і в східній діаспорі. Руйнівною сходинкою на шляху згортання "українізації" та українознавства стала І Всесоюзна конференція істориків-марксистів у Москві (грудень 1928 р.- січень 1929 р.), яка поставила за мету остаточно утвердити марксизм в історичній науці і "марксівсько-ленінські методи дослідження історичних явищ"[33, 173]. У доповіді М. Покровського на конференції українська наука кваліфікувалась як націоналістична, а її представники були названі націонал-шовіністами. Нищівній критиці піддавалась школа М. Грушевського, вплив котрої вбачався і в науковій діяльності історика-марксиста М. Яворського[34, арк. 1], який, у свою чергу, дорікав М.Грушевському за безкласове трактування українського історичного процесу, Д. Багалію - за "аполітичний документалізм", запозичений у свого вчителя В. Антоновича. Громадянську історію мала замінити ідеологічна дисципліна "історія партії", яка виокремлювалася в самостійну науку і котрій відводилась головна роль у боротьбі з українознавством як "знаряддям буржуазного націоналізму".
Гра в "українізацію" остаточно завершилась директивою ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 15 грудня 1932 р. про припинення українізації. Під виглядом критики помилок та перегинів було припинено українізацію спочатку за межами УСРР, а відтак і в Україні[35, 67-68]. Розгорталася широкомасштабна кампанія русифікації під гаслом інтернаціоналізації суспільного життя, яка супроводжувалась масовими репресіями щодо провідників українізації, української інтелігенції, вершиною яких стало "розстріляне відродження". Це означало ліквідацію і самого українознавства як галузі знань і навчальної дисципліни. Сам термін "українознавство" на півстоліття опинився під ідеологічним табу.
Таким чином, "українізація" по-сталінськи носила характер замаскованого маневру, спрямованого на ослаблення українського національно-визвольного руху опору більшовицькому режиму, на радянізацію українського суспільства. Однак, при всій своїй заідеологізованості і суперечливості, вона відіграла й позитивну роль, особливо на перших порах, сприяючи розширенню сфери вживання української мови, розвитку національної освіти, науки і культури, залученню українців до політичного життя і державного управління. За інерцією доби Української революції в процесі "українізації" було здійснено деякі заходи щодо розвитку українознавчих досліджень і впровадження українознавства в систему освіти, однак вони мали суперечливий характер, а їх реалізація, у зв'язку з насадженням режиму одноособової влади Сталіна і розгортанням масових репресій, була зведена нанівець.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928. - К., 1996; Його ж. Курс - украинизация //Родина,1999.- №8; Мейс Д., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні історії. - К.,1999; Горбань Т.Ю. Українознавство: концептуально-прикладне бачення в умовах національно-культурного відродження України // Сторінки історії. Зб.- Вип. 14.- К., 2000; Єфименко Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938). - К.,2001; Історія української та зарубіжної культури. - К.,2004.
2. Попович М. Нарис історії культури України. - К., 2001. - 727 с.
3. Ісаєвич Д. Модерні єзуїти , або Перемога української стихії. З нагоди виставки книг в Празі.// Нова Україна. - 1925. - № 2-3. - С. 133. Цит.: Шаповал Ю. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої історії. - К, 2001.
4. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. - К., 2004. - 495 с.
5. Центральний державний архів громадських об'єднань України ( ЦДАГОУ). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2247.
6. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ).- Ф. 166. - Оп. 2. - Спр. 452.
7. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 2. - Спр. 450.
8. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 2247.
9. Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України (ЗУ України) за 20-ті роки. - 1923. - Ч. 29. - С. 430; ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 4. - Спр. 231. - Арк. 31-35.
10. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - ОП. 20. - Спр. 2251.
11. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1978.
12. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2247.
13. Хроніка// Україна. - 1926. - Кн.1.
14. Соболь П. Українофобія у вищих навчальних закладах півдня України: 20-30-ті роки ХХ ст.// УІЖ. - 2005. - №2.
15. ЦДАГОУ - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2.
16. Национальный вопрос и Советская Россия. Б. М.: Госиздат, 1921. - 220 с.
Loading...

 
 

Цікаве