WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

порівняльного мовознавства (кер. - проф. А. Томсон), слов'янського мовознавства (кер. - проф. Б. Ляпунов) [26, арк.2, 13-15].
Найколоритнішою фігурою реальної українізації в Одесі був М. Слабченко, який ще на початку 20-х років намагався заснувати тут школу українознавства. Він був ініціатором створення та активним учасником Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства при ВУАН , Одеської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. З 1926 р. завідував Одеською секцією (філією) Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. Науковець сміливо брався за вирішення актуальних проблем української науки. Новизною виділялись його висновки в історико-правовому, історико-економічному полі. З праць М. Василенка та М. Слабченка у радянській Україні розпочався відлік історико-правового та державницького компонента українознавства, а історико-економічні студії давали можливість розглядати самобутність господарського життя українців, спонукали до висновку про відмінність економічних інтересів України і Росії. М.Слабченко продовжив кращі традиції козацької історіографії, перевершивши за об'єктивністю оцінки та глибиною аналізу розвідки А. Скальковського, Д. Яворницького та ін. За рукопис "Організація господарства Запорожжя. - Т. 1. Економічно-соціальний уклад Січі в умовах військового права" він отримав у 1926 р. нагороду Комісії преміювання наукових праць при Укрнауці Наркомосу УСРР, а за перероблений і опублікований варіант "Соціально-правова організація Січі Запорозької" - премію Всеукраїнського Комітету сприяння вченим України" [27]. Ці праці стали підставою для присудження вченому у 1928 р. без захисту дисертації ступеня доктора історичних наук та обрання академіком ВУАН. Українознавчу спрямованість мала і друга частина монографічної праці М.Слабченка "Паланкова організація Запорозьких вольностей" (1929). Аналізуючи характер українсько-російських стосунків доби Гетьманщини, науковець дійшов висновку, що це був васальний союз феодальної республіки та російського царя. М.Слабченку належить перша спроба подати наукову схему українського історичного процесу ХІХ ст., викладену в "Матеріалах до економічно-соціальної історії України 19 століття" [28, 44]. Потреба в такій схемі була продиктована особливістю розвитку українознавства у 1920-ті роки, коли йшов пошук відповідей на ключові питання аналізу передреволюційної доби. Саме М. Слабченко разом зі своїми учнями зосередився на подіях ХІХ - початку ХХ ст. з тим, щоб продовжити історичну схему М. Грушевського[29,100]. Його наукова творчість була гідним прикладом творчого використання ідей В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, Д.Дорошенка та формування нового, державницького напряму в українській науці. Ідея державності стала об'єднуючою для київської школи М. Грушевського, харківської школи Д. Багалія, одеської школи М. Слабченка, київської історико-правової школи М. Василенка. До речі, потужний вплив на розвиток українознавства мав М.Грушевський, який, повіривши у щирість політики національно-культурного відродження, повернувся в 1924 р. з еміграції в Україну і повністю віддався науково-організаційній та дослідницькій роботі. Засновані ним науково-дослідна кафедра історії України, ряд комісій ВУАН в галузі історії Києва, Правобережжя, Лівобережжя, Полудневої і Західної України, історії козаччини та ін., а також видання: "Наукові збірники", "За сто літ," "Студії з історії України", власні його праці та публікації істотно збагатили знання про Україну та українців. Однак з 1929 р. почався наступ на наукові установи, очолювані М.Грушевським, їх закриття, а також розгнуздана критика його поглядів, звинувачення в буржуазному націоналізмі та керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією. За задумом режиму, все це мало паралізувати подвижницьку діяльність ученого на ниві українознавства, а в часовому вимірі співпало зі згортанням українізації .
Загалом політика "українізації", будучи за своєю суттю неоднозначним та суперечливим явищем, стала важливим чинником національно-культурного відродження та розвитку українознавства. У процесі її реалізації значно зросла чисельність учнів і студентів українізованих навчальних закладів, було утворено низку українських наукових установ, збільшилась кількість науковців корінної національності. Спостерігалася динаміка росту україномовної книжкової продукції, зросла кількість і поліпшилось розповсюдження українських газет та журналів.
Позитивний вплив на розвиток українознавства мала також українізація радянського і партійного апарату. З "Матеріалу про стан українізації по місту Дніпропетровському" за 1928 р. видно, що ця проблема вирішувалась дуже складно. Випадки залучення до апаратної роботи неукраїнізованих осіб були досить поширеними, оскільки багато керівників "не почували себе відповідальними за українізацію установ", не приділяли належної уваги виховній роботі. У зв'язку з цим, ставилося завдання створювати гуртки українознавства для дорослих, щоб у такий спосіб "українська мова, знання побуту, історії та особливостей своєї країни було досягненням кожного робітника та працюючого"[30, 17].
Проголошена політика "українізації" дала можливість українству відроджувати національно-культурне життя і за межами УСРР. Українці Далекого Сходу, Сибіру, Північного Кавказу, Казахстану, Поволжя та інших регіонів СРСР засновували українські школи, поширювали українські книги, виховували національні культурні та наукові сили. Хоча українознавство отримало правове поле у наукових і педагогічних центрах УСРР, українознавчі осередки розгорнули роботу у східній діаспорі, добре прислужилися узгодженню української проблематики із російськими науковими установами, опікувалися долею українських культурних цінностей, сприяли зростанню національної свідомості українства поза межами УСРР. Щодо цього, цікавим був досвід українознавчої роботи у Ленінграді та на Кубані. У 1921 р. відомий українознавецьВ. Перетц заснував "Товариство дослідників української історії, письменства і мови у Петербурзі", яке з 1923 р. увійшло до складу ВУАН на правах спеціальної наукової комісії. Серед членів Товариства були дійсні члени Російської академії наук, Петербурзького університету та інших вищих навчальних закладів, зокрема В. Вернадський, Б. Модзалевський, І. Срезнєвський, Д. Абрамович, В. Адріанова, В. Боцяновський, О. Баранников, А. Лященко та ін. Сферою інтересів Товариства були проблеми української історії, етнографії, історії літератури, театру, мистецтвознавства, історії громадських рухів. В. Перетц головну увагу зосереджував на давній українській літературі, українських рукописах та стародруках, планував скласти реєстр рукописів українського походження, котрі зберігались у бібліотеках та музеях Петрограда, досліджував характер українсько-польських та українсько-російських взаємин, оприлюднив у Києві українською мовою монографію "Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси ХІІ віку". В 1926 р., ставши академіком ВУАН, він запропонував створити Комісію давнього українського письменства, в якій вдалося об'єднати науковців Києва, Ленінграда, Москви, котрі займалися вивченням пам'яток українського письменства з найдавніших часів. У виданнях Комісії ("Пам'ятки мови та письменства давньої України" за ред. В.Перетца) було надруковано ряд досліджень і текстів пам'яток ХІ - ХVІІІ ст.
Loading...

 
 

Цікаве