WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

стан українського краєзнавства (А. Лобода), перспективи його розвитку (М. Птуха). Була загострена тема розвитку та поширення української наукової мови. З цього приводу в програмі фігурували доповіді термінологічної комісії: О. Курила - "Сучасний стан і розвиток української наукової мови та її організований розвиток"; О. Янати - "Українська природничо-біологічна термінологія і номенклатура - її стан і завдання"; П.Тутківського - "Українська геологічна і географічна термінології"; Ф. Калиновича - "Українська математична, фізична, хімічна термінології"; О. Черняхівського - "Українська медична термінологія"; С. Пилипенка - "Українська суспільно-політична термінологія"; Ю. Черкаського - "Українська правнича термінологія"; О. Новицького -"Українська мистецька термінологія" та ін.[7, арк. 171]. На жаль, практична реалізація запропонованої роботи щодо впровадження української наукової термінології незабаром була згорнута.
Влада свідомо стримувала ініціативу і порив української інтелігенції, національно свідомої частини селян та робітництва, побоюючись широкого національно-культурного відродження. Зокрема, на засіданні комісії політбюро з українізації 13 грудня 1926 р. були висловлені досить серйозні зауваження на адресу Наркомосу з приводу українізаційної роботи. У відповідь на них М. Приходько досить відверто заявив: "Конечно, ошибки в работе по украинизации, как и во всякой работе, могут быть. Но в чем эти ошибки заключаются? Очевидно, товарищи хотят сказать, что Наркомпрос проводит украинизацию слишком интенсивно и что украинизацию нужно проводить слабее" [8, арк. 113].
Були й об'єктивні труднощі у проведенні "українізації", зумовлені катастрофічними наслідками війни, політики "воєнного комунізму," репресій, голоду 1921-1923 років. Вони негативно відбивались на матеріальній базі науки, її кадровому забезпеченні, стримували українізацію культурно-освітніх установ. Та головною перешкодою українізаційних процесів було упереджено-негативне ставлення до них з боку значної частини зросійщеної партійно-радянської номенклатури. За постановою Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних установ" упродовж найближчих двох років планувалося перейти до викладання у вузах українською мовою, але і через два роки питання стояло так само гостро. Постанова про українізацію навчальних закладів і наукових установ встановлювала граничні терміни українізації вищої школи - 1926-1927 роки. З цього часу посаду професора могли займати лише ті, хто викладав українською мовою[9]. Але навіть у 1926 р., під час обговорення доповіді Наркомосу з українізації вузів, секретар ЦК КП(б)У М. Попов констатував, що вона проходить досить мляво, особливо у технічно-господарських вузах. В.Чубар підкреслив, що не можна говорити про українізацію народної освіти, не забезпечивши її відповідними фахівцями - українознавцями [8, арк. 95, 109]. У резолюції комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації ( 1926 р.) наголошувалось, що головною перешкодою у справі українізації народної освіти є спротив російської професури, а також неусталеність наукової термінології, недостатня кількість підручників, брак коштів на потреби українознавства[10, арк. 1].
Архівні документи свідчать, що багато викладачів не лише продовжували читати лекції російською мовою, але й виступали проти українізації. Навіть у Київському політехнічному інституті четверта частина професури чинила опір українізації [11, арк. 47]. Подібні приклади були характерні для установ освіти Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Донбасу. Доповідна записка В. Затонському від О.Корнюшина, який брав участь у зборах партактиву Одеси, документально підтверджувала, що багато хто трактував українізацію як акт насильницьких дій, що, мовляв, властиві політиці буржуазії[12, арк. 3]. До речі, саме в закладах вищої освіти Одеси та Миколаєва мали місце найбільш разючі форми і прояви українофобії, де серед викладачів та студентів переважали росіяни та зросійщені євреї. В 1925 р. в Одесі існувала єдина українська вища школа - Інститут народної освіти, - але не цілком українізована через відсутність наукових кадрів[13, 182]. Українізаційний процес гальмувався байдужістю місцевих органів більшовицької влади, котрі не давали відсічі українофобам[14, 287-288]. Найбільший відсоток українізації наукових установ мав Київ. На 1.01. 1926 р. тут було українізовано 59% установ, на 1.12.1926 р. - 76%. У решти міст України, крім Ніжина та Кам'янця-Подільського, де українізація сягнула 100%, ситуація кардинально відрізнялася: в Одесі - на 1.01.1926 р. було українізовано лише 13%, на 1.12.1926 р. - 31 %; в Дніпропетровську відповідно: 13% та 21 %; у Харкові - 29% та 32%[10, арк. 40]. Співзвучною з українофобськими настроями була позиція багатьох представників російської інтелігенції, зокрема М. Горького, який у відповідь на пропозицію О. Слісаренка (українського письменника і видавця) перекласти і видати "Мать" українською мовою, писав: "Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий - стремятся сделать наречие "языком" - но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия" [15, 32].
Всупереч об'єктивним та суб'єктивним труднощам, завдяки натиску та ініціативі "знизу", "українізація" розгорталась, позитивно впливаючи й на розбудову українознавства, що викликало занепокоєння кремлівського керівництва та його представників в УСРР. Один із них зазначав: "Революція пробудила культурний рух, розбудила широкий національний рух, а ми не зуміли направити по нашому руслу цей національний рух, ми прогавили його і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція й куркульство" [16, 64].
Поряд із Києвом, центрами розвитку українознавчих дисциплін ставали Харків, Одеса, Дніпропетровськ (з яким пов'язувала свою діяльність вища партійна еліта 1920-х років), а також Чернігів, Ніжин та ін. 1922 рік ознаменувався заснуванням у Катеринославі науково-дослідної кафедри українознавства. У 1926 р. дніпропетровська (Катеринослав перейменовано на Дніпропетровськ) науково-дослідна кафедра українознавства, поряд із секціями загальної історії, історії робітничого та селянського руху, поповнилась секціями української історії, історії української літератури та мови[18, арк.2-3]. Д. Яворницький як керівник кафедри і вчений продовжував роботу над історією запорозького козацтва; у галузі лексикографії доповнював "Словник української мови" шляхом збирання матеріалу з народних уст і друкованих джерел; підготував тритомну збірку етнографічних матеріалів. На цей рік, як засвідчуютьархівні документи, до складу кафедри входили проф. М. Бречкевич, проф. М. Злотников (секція історії робітничого руху), проф. В. Пархоменко (секція історії України) ; П. Єфремов (секція історії української літератури та мови), В. Єфстафієв, аспіранти[12, арк. 2]. Над діалектологією української мови та історією української літературної мови працював П. Єфремов. На кафедрі вивчалась творча спадщина М.Драгоманова, І.Франка. Місце українства у світовій історії репрезентували розвідки М. Бречкевича. Секція історії України левову частку наукової роботи спрямовувала в русло дослідження Катеринославщини з часів заселення території; початків козаччини, економічного життя та соціальних відносин Запорозької
Loading...

 
 

Цікаве