WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства - Реферат


Реферат
не тему:
Суперечливість політики "українізації" та її впливу на розвиток українознавства
В умовах розбудови незалежної України неухильно зростає роль українознавства, історії його розвитку. З огляду на це, актуальним є осмислення уроків і суперечливого досвіду запровадження українознавства в системі освіти та розгортання українознавчих досліджень в умовах більшовицької політики "українізації" 1920-х - початку 1930-х років. У наявних працях [1] ця проблема ще не дістала належного висвітлення. Їх автори здебільшого зосереджуються на формуванні української інтелігенції, запровадженні української мови, розвитку національної освіти і культури, розгортанні репресій тощо. Метою пропонованої статті є з'ясування впливу політики "українізації" на розвиток українознавства, її позитивних і негативних наслідків для нього.
Як відомо, в процесі національно-визвольних змагань 1917-1920 років, відновлення і розбудови національної державності в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії українознавство отримало потужний імпульс для саморозвитку, але він був згорнутий збройним експортом більшовицького режиму з Росії і насадженням його в Україні. Наштовхнувшись на шалений спротив національно-демократичних сил, більшовики були змушені в спекулятивних цілях вдатися до гасел національно-культурного відродження. Маневром для своєрідного "утихомирення" стало загравання з некомуністичними силами українського суспільства під маскою захисту його національних інтересів для остаточного встановлення своєї влади і насадження відповідної ідеології[2, 572]. Одним із засобів реалізації цієї мети став спецпроект під гучною назвою політики "коренізації" (або "українізації"). Ця політика розглядалась як складовий елемент стратегії придушення українського руху опору, завоювання українського села, радянізації суспільства, легалізації, а відтак і виявлення справжніх борців за українську справу. Попри позитивні моменти, які створювали сприятливе середовище для розбудови українознавства, багато хто з інтелігентів зрозумів досить швидко її реальну сутність. В оприлюдненій празьким журналом "Нова Україна" статті "Модерні єзуїти" Д. Ісаєвич наголошував, що "українізаторська місія більшовиків" є не що інше, як підготовка широкомасштабного нищення всіх проявів українства та заманювання з еміграції українських елементів при створенні позитивного іміджу більшовицької влади у світової громадськості[3, 366]. Недаремно ж більшість науковців бере цей термін у "лапки".
Як справедливо підкреслив відомий українознавець Я. Калакура, політику "українізації" стимулювала інерція, започаткована українською революцією. Її підштовхнули науковці, що аналізували причини і масштаби російщення українців, трагічні наслідки валуєвських та емських указів. Така стратегія на певному етапі імпонувала більшовикам та йшла в унісон з їх основними гаслами в національному питанні[4, 260]. Але вони пильно стежили за тим, щоб проведення "українізації" не вийшло з-під їх контролю і не зашкодило їх стратегічному плану інтернаціоналізації суспільного життя.
Про необхідність тримати проведення цієї політики під контролем більшовиків свідчило створення спеціальної комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації та щотижневе обговорення результатів її роботи. До складу комісії входили: Л. Каганович, В.Затонський, В. Чубар, М. Скрипник, Г. Гринько, О. Шліхтер, В. Галицький, М. Попов, Ф.Корнюшин, О. Шумський та ін. [5, арк.1; арк.8]. У рамках комісії функціонували підкомісії: народної освіти; преси, літератури, партосвіти; партапарату; військова; профспілок; кооперативна; ЛКСМУ. Головним їх завданням вважалась "попередня підготовка доповідей і пропозицій та розробка матеріалів для комісії політбюро по українізації"[5, арк. 11]. Однак невдовзі вони були ліквідовані, а українізація радянських установ доручалась їх керівникам [5, арк. 115 ].
Про міфічність "українізаційних" заходів можна судити з офіційної інформації про їх виконання станом на 1 січня 1926 р. Говорилось про недопустимість утворення радянськими установами окремих курсів з українознавства, неприпустимість проведення будь-яких іспитів щодо знання українознавчої літератури окрім мінімуму, передбаченого звичайною політграмотою. Для партійців вищих політгруп пропонувалось організувати семінари з українознавства. Наркомосові разом з агітпропом ЦК КП(б)У доручалось скласти необхідні конспекти з українознавства і вжити заходів щодо видання відповідних підручників[5, арк. 1 зв.]. Але навіть такі "куці" вимоги у проведенні українізації давали надію на покращення ситуації у сфері українознавства, стан якої був жалюгідним. У звіті про роботу Всеукраїнської Академії Наук за 1921 р. зазначалося, що секція вищої освіти, котра, розробляючи науково-теоретичні питання реформи вищої освіти на Україні, працюючи над запровадженням дисциплін українознавства у вищих школах республіки, склала відповідні програми, але їх "не пощастило надрукувати"[6, арк. 14 зв.].
Ще одним з багатьох нереалізованих проектів став І Всеукраїнський науковий конгрес, запланований на осінь 1922 р. Як зазначалось у протоколі екстреного засідання колегії Наркомосу від 18 лютого 1922 р., у зв'язку з утворенням науково-дослідних кафедр та з метою усунення певного паралелізму в науковій роботі, на конгрес слід запросити членів ВУАН, науково-дослідних кафедр, дійсних членів центральних наукових організацій, представників спеціальних наукових установ і вищих навчальних закладів України та з закордону. Висловлювалась думка про спільну роботу різноманітних структур з метою "виявити сучасний стан і потреби наукової діяльності на Україні та намітити найдоцільніші шляхи та форми дальшого її розвитку для піднесення матеріальної та духовної культури"[7, арк. 30; 34]. Було створено організаційний комітет під керівництвом наркома освіти у складі: С. Семковського, Д.Багалія, В.Тимофеєва, В.Данилевського та двох представників ВУАН. Оскільки роботу конгресу планувалось провести в Харкові, у Києві працювала філія оргкомітету ( А. Лобода, М. Птуха, В. Шапошников, М. Шарлеман, О. Янат, С. Веселовський, А. Кримський, Є. Черняхівський, Є. Опоків, П. Тутковський, М. Сумцов)[7, арк. 56]. Програма конгресу передбачала обговорення широкого спектра питань, у тому числі українознавчої спрямованості філософії, гносеології, методології; філології, етнографії, антропології, естетики і мистецтва; історії науки, економічної і соціальної історії, історії культури; соціально-економічних наук; природничих, фізико-математичних, технологічних, інженерно-будівних, сільськогосподарських, медичних наук, а також бібліографії, бібліотекознавства, архівознавства, музейної справи[7, арк. 36-39]. Однак і цьому доброму проекту не судилося бути здійсненим. Спочатку проведення конгресу перенесли на весну 1923 р., а згодом і зовсім відмінили через "брак коштів".
Не кращою виявилася доля наміченого на квітень 1924 р. І Всеукраїнського з'їзду з краєзнавства. В умовах розпочатої "українізації" передбачалось з'ясувати потребикраєзнавчих організацій та шляхи їх задоволення [7, арк. 93]. Невдовзі, виходячи із завдань промислового розвитку СРСР та України, було змінено його назву на З'їзд по вивченню продуктивних сил і народного господарства, а підготовку краєзнавчих питань доручили комісії з краєзнавства при ВУАН [7, арк.165, 165в]. Лише в деяких виступах зверталася увага на
Loading...

 
 

Цікаве