WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

проблематичності узгодження всіх проектів уладнання життя з дійсними життєвими подіями. Причина такого невтішного явища, на думку мислителя, надзвичайно проста і криється в тому, що існують: "з одного боку доктринерські стосунки до життя, бажання вложити його на прокрустове ліжко "принципіяльности", з другого - життьові факти, що на трісочки розбивають ту "принципіяльність" [5, 14]. Щоб знайти вихід із такої ситуації, вважає С.Єфремов, треба спуститися з теоретичного неба на грішну землю, брати до уваги всю множину дрібних, але промовистих фактів.
Однак слід зауважити, що тенденція плюралістичного осмислення історії в перші десятиліття ХХ ст. суперечливо перепліталася з лінійно-хронологічним підходом до осмислення подій людського буття. На наш погляд, справедливість цього твердження засвідчує методологія праць М.Грушевського (особливо робіт раннього періоду його творчості). В них автор продовжував тлумачити історію як нагромадження відомостей про події минувшини.
У своїй найбільшій праці "Історія України-Руси", котра за структурою має характер переказу та тлумачення документів у лінійно-хронологічній перспективі, М.Грушевський прагне "подати образ історичного розвою життя українського народу" [2, 1]. При цьому осмислення поступу української спільноти нерозривно пов'язується вченим з уявленням про еволюцію: мислитель переконаний, що народ має "початки свого історичного життя", "політичне тіло", наділений "силою", "енергією національної самоохорони", він "розвивається", тобто проживає своє власне "історичне життя", навіть може опинитися перед небезпекою "національної смерті" тощо. Тому українську історію М.Грушевський розуміє як "одну тяглу і неперервану цілість, що йде від початків, або й з по-за початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів" [2, 3].
Висловлюючи свої тверді наміри "йти хронологічно", тобто оповідь вибудовувати "від початку до кінця", М.Грушевський постійно наражався на проблемність викладу. З одного боку, керуючись таким підходом, автор весь час скаржився на "скупі відомості" чи "відсутність спеціальних відомостей", "брак фактів", "непевні твердження", "мовчання літопису" тощо. З іншого боку, він не міг уникнути спокуси заповнити розриви між відомостями власними домислами, здогадами, припущеннями. Наприклад, літописна звістка про десятину, надану князем Володимиром київській церкві св. Богородиці, та факт поширення десятини княжих доходів як звичайної форми наділення церковних кафедр по інших руських землях (у Новгороді, Смоленську) у більш пізній час М.Грушевському "насуває гадку, що десятина княжих доходів вже за Володимира стала загальною формою забезпечення єпископських катедр" [2, 523].
Тільки після знайомства М. Грушевського із соціологією, зокрема Е.Дюркгейма, намічаються спроби розглядати історію як своєрідну гру соціальних сил. Свідченням цього, на наш погляд, є праця "На порозі нової України", в якій мислитель надає перевагу соціальній політиці, порівняно з економічною. Усвідомлення різноманітності проявів людського життя дає вченому підставу виступити проти абстрактної, "вселюдської" історії, аргументуючи це відсутністю "вселюдської точки погляду" на події [3, 183].
Відступом від лінійності є також тверде переконання філософа в тому, що історія - це не історія "обраних народів". Учений у зв'язку з цим критикує будь-які "центризми" у їх різноманітних проявах - расовий, національний, європейський тощо. М.Грушевський усвідомлює, що історія в тих формах, як вона писалася раніше, була переважно оповіддю про релігійні та культурні особливості того чи іншого народу. Зрештою, коли філософ став ураховувати значний сегмент стихійних процесів у людському житті, він зрозумів умовність використання, наприклад, даних статистики і закликав істориків уникати абстрактних цифр та понять, які самі по собі не сприяють адекватному висвітленню подій. Завдяки відмові від суто кількісного (статистичного) підходу, на думку дослідника, історія може бути наукою і, тим самим, буде спроможна виконати головне своє завдання: "розвинути в протиставлення хвилевим конфліктам людства постійну і тяглу його кооперацію" [3, 191].
Зауважимо, що тенденція лінійно-механістичного тлумачення історії тривалий час була домінуючою і ще більше посилилась в Україні в радянську добу. Вона, як підкреслює Н.Яковенко, призвела до "кризової історіографії" в наш час: "Більшість істориків і далі сприймають минуле в канонах національного історіографічного проекту взірця ХІХ - початку ХХ століть, причому ці канони додатково обплутує ще й низка шаблонів радянських (марксистсько-ленінських) уявлень про неуникненну закономірність та "рушійні сили" історичного процесу" [18, 23].
Отже, специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ - початку ХХ ст. полягала у взаємопереплетенні та співіснуванні двох методологічних тенденцій: лінійно-хронологічної та поліцентрично-плюралістичної. Перша, репрезентована в основному роботами українських мислителів 1-ої половини ХІХ ст. (М.Максимовича, М.Костомарова та ін.), виявилася в осмисленні історії як упорядкованої, внутрішньо несуперечливої оповіді про безліч відомих, текстуально описаних подій. Щоправда, своєрідним відступом за рамки "логічної правильності" є визнання вітчизняними дослідниками 1-ої половини ХІХ ст. важливості ідеї соціокультурного плюралізму та необхідності врахування соціокультурних, етноментальних особливостей народу як індивідуального соціокультурного типу.
У рамках другої тенденції, представленої філософсько-освітніми студіями П.Куліша, П.Юркевича, М.Драгоманова, В.Винниченка та ін., акцент у тлумаченні історії зміщується на дослідження поліцентричності, індетермінованості, хаотичності суспільних процесів, свавілля людської життєдіяльності, спонтанності її індивідуальних проявів.
Подальший аналіз цих тенденцій таособливостей їх функціонування у сучасному філософсько-освітньому просторі, на наш погляд, сприятиме перегляду методики подання навчального матеріалу з урахуванням методологічної різноплановості на ґрунті україноцентричної автохтонності.
Література
1. Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон - Нью-Йорк: Канадський ін-т укр. студій, 1980. - Т.1.
2. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 Т.- 12 кн. - К.: Наукова думка, 1991. - Т.1.
3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К.: Знання, 1991.
4. Драгоманов М. Вибране. - К.: Либідь, 1991.
5. Єфремов С. За рік 1912-й... - К.: Орій; Кобза, 1993.
6. Залеська-Онишкович М. Персонажі і проблеми ідентичності: історія, нація, релігія і гендер в українській пострадянській драматургії // Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація. - К.: КМ Academia, 2004. - С. 279-292.
7. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності.- Львів: Львівський держ. ун-т ім. І.Франка, 1999.
8. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посіб. для вищ. навч. закл. /В.Литвин, В.Гусєв, А.Слюсаренко та ін. - К.: Вища школа, 2002.
9. Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: Навч. посіб. - Х.: Одіссей, 2004.
10. Костомаров М. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. - К.: Либідь, 1994.
11. Куліш П. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1969.
12. Максимович М. Українські пісні. - К.: АН УРСР, 1962.
13. Пулюй І. Збірник праць. - К.: Рада, 1996.
14. Стельмах С. Історична думка в Україні ХІХ - початку ХХ століття. - К.: Академія, 1997.
Loading...

 
 

Цікаве