WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

масштабну спробу дати характеристику українця (українського народу) як культурно-історичного типу, що займає свою суспільну нішу серед інших спільнот людей світу. Так, специфічно засадничі риси "українського духу" М.Максимович пов'язує із поєднанням трьох первісних, тобто основних, способів життя, що, на його думку, одночасно, але на перших порах дещо розрізнено, існували на території Малоросії у давні часи, - вершницького, пастушого і землеробського [12, 9]. Тобто, описуючи підстави формування українського суспільства, М.Максимович виходить із визнання наявності кількох соціокультурних начал. Вони, на його думку, вказували як на внутрішнє багатство народної культури, так і на хиткі суспільно-політичні обставини становища Малоросії, яка "довго перепадала з одного боку на інший і була лише збурена лихами і турботами". Саме ці обставини, на думку автора, "не дали розвинутись духу народному і заподіяли лише внутрішнє хвилювання" [12, 8].
Світоглядно-філософське усвідомлення неповторності та своєрідності кожного конкретного історичного явища, а тим самим і їхньої множини, стає з часів діяльності М.Максимовича, загалом, правилом. Таке розуміння виходить на передній план у праці "Слов'янська міфологія" М.Костомарова, у якій мислителем розставляються вже дещо інакші, ніж у його "Законі Божому", методологічні акценти осмислення специфіки історичного пізнання. Зокрема, у "Слов'янській міфології" вчений висловлює тверде переконання в тому, що "займаючись наукою, історик повинен вивчати все те, що у світі людському кладе на розумну істоту печать розрізнення, тобто місце і час, народ і століття" [10, 46].
Створена як банальний опис подій їх очевидцями, історія виявляється занадто обмеженою і, на думку М.Костомарова, або сприятиме у майбутньому створенню нових компіляцій, або підштовхне наступне покоління дослідників до маніпуляцій фактами на свій розсуд. При цьому він виділяє два способи викладу історії: оповідний і прагматичний, які є взаємодоповнюючими [10, 45]. Хоча М.Костомаров все ще переконаний у тому, що "головне в історії "вірність", на риторичне питання "Що робити?", тобто яким чином писати історію, він відповідає: "Потрібно знати обставини, дух століття, народ, загальний характер" [10, 46]. Враховуючи зміст "народного характеру", неможливо, отже, створити уніфіковану історію, але й поступ людства, у зв'язку з цим, не можна вкласти у прокрустове ложе лінійно-хронологічної одномірності.
Розуміння суспільного поступу, суттєво наближене до дисипативного синергізму, демонструє І.Пулюй. Аналізуючи тогочасне суспільно-політичне становище України під владою Російської імперії, він висновує: "...Хоч який великий в Росії хаос, у тому хаосі постануть нові культурні центри, до котрих горнутимуться народні духові сили до інтензивної праці на всіх полях науки, промислу, ремесла і господарки" [13, 617].
Потрібно підкреслити, що поширена на той час в Росії провіденціально-лінійна версія історії Г.Гегеля ставила під сумнів існування українства на тій підставі, що окремі регіони України розвивалися в різних історичних умовах: східні перебували під впливом Росії, західні - Литви, Польщі й Австро-Угорщини, а південні зазнавали впливу Туреччини. Якщо брати до уваги цю обставину, то українського народу нібито й не було, але були, як твердили російські вчені, різні "наречия". Така версія історії викликала спротив серед українських філософів та педагогів.
Так, П.Куліш запропонував якісно новий метод інтерпретації дослідження і написання історії. Це своєрідний поліцентризм, який проявляється у посиленій увазі філософа до поведінки політичних центрів держав-сусідів України - Варшави, Москви, Стамбула тощо. Одночасно філософ розглядає і питання функціонування освітніх центрів, якими були Вільно, Краків, Острог, Київ і т.д. Виокремлює та досліджує П.Куліш і центри соціальні, тобто помістя крупних землевласників, "міські республіки" в Україні (міста з Магдебурзьким правом), Запоріжжя та ін. Причому провідну роль в історії як оповіді про народне життя, на думку філософа, відіграє раціональна філософія, завдяки чому сама історія постає наукою, "яка поставила собі завданням бути світочем народам на їхньому шляху до кращого життя" [11, 172].
Обмеженість тлумачення історії як хронологічного нагромадження відомостей усвідомлює й інший український видатний педагог та філософ М.Драгоманов. У праці "Мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні" вчений звертає увагу на те, що дані допоміжних дисциплін, зокрема археології, доводять недієздатність "оповідно-синхроністичного" методу викладу історії. Причина, на думку мислителя, полягає у полілінійності, нерівномірності поступу різних народів, навіть різних прошарків одного й того ж народу [4, 70].
У такому ж методологічному руслі рухався й П.Юркевич. Філософ хоча й не студіює проблему історичного пізнання спеціально, проте розглядає його як базу для інших наукових розвідок. Так, в "Історії філософії права" мислитель зазначає, що всякій країні (народу) властивий національний, історичний та раціональний дух. Природний, або фізичний, темперамент людини, а відповідно до того - національний темперамент народу, залежить від природи людини, певних схильностей і переконань. Спільне і тотожне всім людям - це також раціональність, розум, який вона виявляє у своїх діях. Але історія, на думку філософа, специфічна тим, що являє собою не стільки знання про давнину чи оповідь про суму старожитностей, скільки пізнавальне набуття характерних рис людини, що виростають із її суспільного досвіду шляхом спостережень, радощів, страждань і втрат та засвоєння їх у часі [17, 35].
Специфіка предмета історії та її статус у системі інших наук спеціально розглядалися І.Франком. Учений звертав увагу на піднесення природничих наук, яке відбулося у 2-ій половині ХІХ ст. та справило значний вплив на суспільні науки, зокрема на історію. Проте мислитель акцентує ґрунтовні відмінності між обома видами наук і наполягає, що механічне перенесення природничих теорій у дослідження суспільних питань, як це робив тоді позитивізм, спричиняє "багато лиха" [15, 79]. Історія у якості своєрідного "реєстру слідів життя" людей, на думку вченого, неможлива через неповноту, обмеженість "джерел". Тому для дослідника і викладача історії важливою стає не стільки констатація фактів, скільки врахування множинності інтерпретацій цих фактів, а отже - плюралізм в осмисленні явищ чи подій.
Продовження цієї тенденції спостерігаємо у перші десятиліття ХХ ст. у працях В.Винниченка та С.Єфремова. В.Винниченко, міркуючи над проблемою світобуття, висновує: "Все вічне і все є хвилеве... щоб я не знайшов, усе буде тільки людське, тільки людським розумом я зможу оцінити його, бо інших засобів оцінки я не маю і не можу мати" [1, 323]. Підкреслюючи антропоцентричність історії, філософ зміщує акценти уваги дослідника історії з пошуку загальних схем, законів, правил людського буття на пізнання сутності людини, її суспільних взаємин тощо. Тільки крізь призму людської індивідуальності, з погляду В.Винниченка, можна проникнути у сутність подій та явищ людського життя. При цьому він тримається думки, що будь-які спроби "переробити", уподібнити людину одну до одної, навіть шляхом поширення християнської моралі, абсурдні й безнадійні. Ці спроби завжди розходяться з реальним життям, адже в такому випадку все людство стало б одним екземпляром людини [1, 387].
Усвідомлення того, що предметом оповідей постає в основному ірраціональність, хаотичність людського існування у світі, притаманне й С.Єфремову. Він наголошує на
Loading...

 
 

Цікаве