WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат

Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ – початку ХХ ст. - Реферат


Реферат на тему:
Специфіка тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ - початку ХХ ст.
Проблема тлумачення історії в контексті українського світорозуміння є однією з актуальних проблем філософії освіти. Переосмислення сутності та функцій історичного пізнання, предмета, понятійного апарату історії як науки в сучасній системі суспільно-гуманітарного знання неможливе без дослідження специфіки її осягнення у вітчизняній філософсько-освітній думці. Тим більше, що нині проблемність функціонування історії як науки та навчальної дисципліни посилюється у світлі постмодерністської інтерпретації історії ("деконструктивізму" та критики логоцентризму Ж.Дерріди, генеалогії М.Фуко, метанаративізму Ж-Ф.Ліотара тощо). Адже в сучасній філософсько-освітній літературі відзначається, що "постмодернізм по-особливому підходить до історії, рідко коли її інтерпретує, майже ігнорує її, при тім вибірково ставиться до теперішнього" [6, 279].
Суперечностей у розумінні історії додає також змістовно-смислова неясність терміна "історія" у вітчизняній науковій літературі та специфіка його поширення в педагогічних колах України. Скажімо, історією називають нині науку про "процес розвитку людства, що починається з появи людей на Землі" [8, 176], "закономірності суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах" [9, 5] тощо. Водночас ототожнення історії з минулим є проблематичним, оскільки, як зазначає Т.Ящук, "історія не може бути предметно визначена як певна величина (як об'єктивний процес, колективна пам'ять тощо). Вона - лише засіб, яким послуговуються для пригадування, розуміння, реконструювання" [19, 9].
У зв'язку з цим актуальною постає потреба врахування досвіду філософсько-освітнього розуміння національної історії, набутого вітчизняними дослідниками (В.Антоновичем, М.Драгомановим, С.Єфремовим, П.Кулішем, М.Максимовичем, В.Винниченком та ін.), принаймні ще від середини ХІХ ст. Отже, мета статті - з'ясувати специфіку тлумачення історії в українській філософсько-освітній думці ХІХ - початку ХХ ст. Досягнення поставленої мети пов'язується з урахуванням нелінійних інтерпретацій світоперетворень і передбачає вирішення таких завдань: проаналізувати філософсько-методологічну базу суспільствознавчих (історичних) праць В.Винниченка, М.Драгоманова, С.Єфремова, П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича та інших провідних українських мислителів, котрі діяли в XIX та в перших десятиліттях XX ст.; з'ясувати загальні тенденції розуміння історії та специфіку їх сприйняття в українській філософсько-освітній думці на рубежі ХІХ - ХХ ст. В методологічному плані автор спирається на роботи таких вітчизняних дослідників історії філософії та філософії освіти, як В.Андрущенко, І.Бойченко, І.Добронравова, Т.Кононенко, В.Лук'янець, А.Мельник, В.Нічик, М.Попович, О.Соболь, В.Шевченко, Т.Ящук та ін.
Слід брати до уваги, що в українській філософсько-освітній думці ХІХ - початку ХХ ст. методологічною основою для опису подій суспільного життя слугували ідеї провіденціалізму та прогресу. Як слушно зауважує В.Шевченко, "розуміння історії як цілісної (тотальної), яка необхідно (фатально-провіденціально) розвивається або перебуває "до кінця" у стані прогресу, появилося в Україні переважно в ХІХ ст., а утвердилося в ХХ ст. у зв'язку із поширенням інтерпретації історії Гегелем, Марксом і Леніним" [16, 202]. Тим більше, що суперечність між оповідною "правильністю" та реальним хаосом подій українськими "дієписцями" XVII - XVIII ст. (Самовидцем, Г.Граб'янкою, С.Величком та ін.), в основному, ще не усвідомлювалася, а нерозуміння цієї суперечності залишилось однією з основних прикмет у працях філософів 1-ї половини ХІХ ст. (М.Маркевича, Д.Бантиш-Каменського та ін.).
Однак не викликає сумніву той факт, що суттєві зміни в теоретико-методологічному осмисленні історії в Україні пов'язані саме з ХІХ ст. Зумовлені вони були, насамперед, тим, що ХІХ ст., яке в західноєвропейській культурі по праву вважається "віком історії" [99, 6], в Україні також означене становленням історії як професійної освітньо-наукової діяльності. Вперше набувши статусу "навчального предмета" в таких культурно-освітніх осередках, як Чернігівський колегіум, а згодом і в Києво-Могилянській академії та інших навчальних закладах України, історія ще з XVIII ст. викликає до себе інтерес серед широких кіл громадськості. Більше того, саме в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. в Україні відбулось розмежування церковної та світської освіти, були закладені основи української історичної науки, з'явилися перші професійні історики, виникли історичні кафедри, науково-дослідні товариства, музеї. Світ побачили українознавчі праці М.Костомарова, Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Максимовича, О.Лазаревського, В.Антоновича, М.Драгоманова, П.Куліша та інших дослідників, які започатковують активне залучення документів та етнографічних даних до висвітлення перебігу подій.
Цей процес супроводжувався дійовими пошуками філософсько-методологічних стратегій, які дали б змогу вітчизняним дослідникам перейти на новий рівень пізнання тієї суспільно-політичної ситуації, яка склалася на початку ХІХ ст. Причому вони здійснювалися як внаслідок урахування власної соціокультурної традиції, так і безпосередньо завдяки переосмисленню надбань західноєвропейської філософської думки. Наприклад, в Харківському університеті великий вплив на філософсько-освітні пошуки молодих фахівців з історії мали такі філософські системи, як шеллінгіанство і гегеліанство, а також критичний метод Нібура-Геерена-Ранке, "історична школа права" та ін. [14, 149].
Водночас, цілком у дусі загальноєвропейської соціокультурної ситуації ХVІІІ - ХІХ ст., котра характеризувалася підвищенням інтересу до пізнання походження та специфіки становлення кожної нації, в Україні 1-ша половина ХІХ ст. також позначилася злетом ідеї народності або, що те саме, - національної ідеї. Зокрема М.Максимович у вступі до збірки "Українських пісень", виданій у 1827 р., писав: "Настав, здається, той час, коли пізнають істинну ціну народности... [12, 6]". Зростання уваги до минувшини власного народу одночасно підштовхнуло вітчизняних дослідників до пошуку методів написання нових "історій", котрі б спиралися на вітчизняні архівні джерела, документальну базу та етнографічні дослідження.
Насамперед, це проявилося у праці М.Максимовича "Українські пісні", де вперше робиться спроба охарактеризувати "дух народу", представити цей дух в його розвитку на основі систематизації структури сюжетів українських пісень, козацьких дум та легенд. Автор звертається саме до цих пам'яток, оскільки переконаний, що в них найколоритніше та найповніше виражається свідомість і світогляд українського народу. Причому "дух народу", на думку М.Максимовича, найповніше містять саме пісні, де звучить душа, яку рухають найглибші та найінтимніші почуття, та казки, де відсвічується фантазія народна [12, 6-7].
На ґрунті аналізу багатого етнографічного матеріалу, М.Максимович наближаєтьсядо розуміння того, що для створення історії як оповіді про буття людей недостатньо самого лише опису подій, опертого на певну суму фактів. Історія, на його думку, можлива тільки внаслідок ґрунтовного і всебічного пізнання реалізації людських ірраціональних властивостей. Тобто лише завдяки проникненню у відчуття, через врахування тих соціокультурних і ментальних особливостей народу, котрі вирізняють його з-поміж інших народів світу.
Отже, в тлумачення історії ще в 1-ій половині ХІХ ст. М.Максимович вводить ідею соціокультурного плюралізму. Зокрема, він робить
Loading...

 
 

Цікаве