WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Про престижність української мови - Реферат

Про престижність української мови - Реферат

від того пляну та плякату. Якщо так свято виконувати вимоги логіки російського правопису, то, можливо, згодом доведеться писати і плаж, і лукс, і Луксембург.
8. Уже практично йшла мова про уніфікацію, але тепер про суто українські вирази, а не про запозичення. Для прикладу назви місяців: за винятком лютого та листопада всі вони закінчуються на - ень, січень, березень, квітень... грудень, що особливо сприяє у запам'ятовуванні при вивченні нашої мови іноземцем. Правда, були колись спроби у Галичині називати другий місяць - лютень, а одинадцятий - листопадень, але в силу своєї штучності вони, на жаль, не прищепилися.
Щодо використання аналогії парадигми при дієвідмінюванні, то тут українська мова відзначається прогресивними тенденціями, де в усіх особах послідовно українська мова витримує закони першої палаталізації: бережу-бережеш-бережуть; біжу-біжиш-біжать; можу-можеш-можуть; стережу-стережеш-стережуть; хочу-хочеш-хочуть. Інші слов'янські мови, серед них і російська, послідовно зберігають форми з -г- та з -ж-: російськ. бегу-бежишь-бежит; могу-можешь-могут; стерегу-стережешь-стерегут; moge-mozesz-moga, mohu-muzes-mohou, хоча востаннє в чеській мові з'явилася тенденція до уніфікації, що чимось нагадує закономірності української мови. У найновішому підручнику "Хочете говорити по-чеському?" Ельґи Чехової, Гелени Трабельсіової, Гаррі Путца (Ліберець, 1999 р.), виданого українською (бо раніше в часи Союзу чехи видавали такі підручники лише для росіян, наприклад, "Чешскій язик для русскіх" - так це нагадує фашистські команди у транспорті під час окупації: "Nur fur Deutschen!") зустрічаємо форми muzu-muzes-mozou, що вважаються переважно розмовними.
9. І ще один аргумент, котрий стосується тих численних опонентів, які твердять: мовляв, невідомо звідкіля взагалі взялися українці і окупували всю Україну. Це взагалі стовідсоткове невігластво! Принаймні на Прикарпатті чи краще в Галичині, яка за твердженням багатьох слов'янських учених була прабатьківщиною слов'ян, я у час мого дитинства у рідному селі Доброгостові, що неподалік Трускавця, а нині нові покоління бойків, гуцулів та лемків на Новий рік за старим стилем щедрують ось так:
Чи спиш, чи чуєш, господарочку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Ходи сіяти яру пшеничку
На Новий рік, на Новий рік!
Іще в дитинстві мене вражала ця новорічна колядка з якихось наче доісторичних часів! Надворі лютували страхітливі січневі морози, які нині зрідка бувають на Прикарпатті, а тут, колядуючи, по-весняному закликаєш господаря дому сіяти ярину в полі на початку січня. Іноді батька я запитував, як це так дивно чи нерозумно склали колядку. Немовби для весни. Але мій батько твердив, що ще наприкінці XIX століття у свої десять років він колядував точнісінько так і благословив мене, коли я з друзями мого дитинства йшов вітати рідних та найближчих сусідів із Новоріччям. Особливо тих, де був у родині Василь. Але ж виявляється, як згодом я переконався на лекціях зі вступу до слов'янознавства мого університетського професора Іларіона Свінцицького, що цю колядку наші українські предки русини склали нашою мовою ще в період до прийняття християнства, коли Новий рік розпочинався 1 березня і коли Зептембер - вересень, Октобер - жовтень, Новембер листопад, а Децембер - грудень були справді сьомим, восьмим, дев'ятим та десятим місяцями. Бачте, яка давнина! У ту віддалену епоху ніхто не назвав його Новый год - Новий ґод, як ми очікували б згідно з писемною традицією на Русі (писали ж старослов'янською, що була створена на основі староболгарської мови, і це була зовсім не російська мова, як це намагаються твердити деякі російські грамотні чи безграмотні філологи або краще невігласи, була та старослов'янська такою ж штучною мовою на Русі, як у Західній Європі латинська). Тож таки найменували Новий рік українською, як і тут, у Києві, з давніх-давен іменують монастир Києво-Печерська лавра, хоча нинішнім бороданям, що насильно окупували українську Лавру, страшно хотілося б, щоб вона була ближче до російської лексеми "пещера", а воно таки "печера"; як і хотілося б їм, батюшкам, щоб у літописах писали "Венгерское урочище", а ті давньоукраїнські літописці понаписували в літописах "Угорське урочище", що тут таки у самому серці Києва поряд з Аскольдовою могилою. Що не кажи, а тоді таки русифікації не було, ще не встигли запустити її маховика, бо тоді їх, росіян, взагалі не було. Тоді вони ще хіба формувалися, взявши за основу своєї мови староболгарську, зігнорувавшимісцеву українську мову, що таки вже функціонувала на безмежних просторах Київської Русі, пробивалася і в літописах, і в усній народній творчості, як про це свого часу писав академік Агатангел Кримський, а пізніше цієї проблеми торкався й академік Юрій Шевельов.
Отже, писемна мова відбила звучання топонімів так, як вони звучали насправді, як їх вимовляли мешканці старожитнього Києва. Якби то повсюдно панувала російська мова по Україні, як нині сниться багатьом шанувальникам російського слова, то знаний полтавський зброяр-умілець викарбував би на виготовленому ним же мечі "кузнєц Людота", а він чогось наперекір росіянам викарбував українською мовою "коваль Людота виготовив цей меч". Та чомусь візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський, подорожуючи по Україні, уперше записав українські слова "страва", "мед", забувши перекласти їх російською "блюдо" та "мед". Та чи існувала тоді російська, коли простори нинішньої Росії були чужими, тобто у V столітті вони були всуціль угро-фінські та тюркські.
10. І на завершення моїх роздумів "Про престиж української мови" кортить процитувати вірш Дмитра Білоуса для тих, хто нашу мову проміняв або все ще міняє на шмат гнилої ковбаси, демонструючи чуття "не єдиної родини", а безнаціональності або ж просто чуття національного мотлоху, якого, на жаль, все ще так вистачає у нашій начебто незалежній Україні.
Коли забув ти рідну мову,
Біднієш духом ти щодня,
Ти втратив корінь і основу,
Ти обчухрав себе до пня.
Коли в дорогу ти збирався,
Казала мати, як прощавсь,
Щоб і чужого научався,
Й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь, відступник сущий,
Прийшов під рідний небозвід.
Немов Іван Непам'ятущий.
Хто твій народ і де твій рід?
Не раді родичі обновам.
Чи не об'ївся блекоти,
Що не своїм, не рідним словом
Із матір'ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
Душею вилиняв дотла,
Бо ти зневажив рідну мову,
Ту, що земля тобі дала,
Ту, що не вбили царські трони,
Ту, що пройшла під бурі всі,
Крізь глузи й дикі заборони
Й постала нам у всій красі.
Ось такі роздуми і сумні, і бадьорі про нашу мову-великомученицю і тут на матірних просторах, і там у закордонні, у діаспорі, лише окремі з могікан, окремі інтелігенти, котрі доносимо рідне слово до нашого діаспорного середовища, до наших громадян, котрі у цьому людському велелюдді намагаються відстояти свою національну гідність...
Пишучи ці рядки, думаю, що за півстоліття після завершення Другої світової українці втратили не лише на полях битв своїх носіїв все-таки прекрасної української мови, але втрачали і втрачаємо їх внаслідок асиміляції як тут, на матірних землях, так і поза межами Батьківщини. Нині поповнення тієї діаспори, на жаль, відбувається хіба що за рахунок російськомовного елементу з України, бо це ж не борці, не політична еміграція, що була вихована на традиціях мужності і героїзму Степана Бандери, а нині, на жаль, одні зрусифіковані та перевертні несуть спотворене розуміння чи сприйняття України, як і за кордон виїжджають школярі на всілякі відпочинки або міжнародні зустрічі, форуми, де посеред іноземців пропагують російськомовність українців, начебто у нас немає своєї рідної, красивої і престижної мови...
Loading...

 
 

Цікаве