WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Про престижність української мови - Реферат

Про престижність української мови - Реферат


Реферат
не тему:
Про престижність української мови
Коли в українській пресі, у транспорті, просто в побутових розмовах порушують і мусують "проблемне" питання про те, чи зуміє колись, врешті-решт, небезталанна російська меншина в Україні, тобто так зване "русско-язычное население" таки оволодіти українською мовою, кажучи, що це надто велика проблема, то я згадую з цього приводу виступ двох донеччанок по Українському радіо у програмі Тетяни Теодорович "Слово" від 9 січня 1994 року. Тоді інтелектуальні представниці того Донецького краю Лідія Ігнатова та Лідія Діхтяренко висловили надзвичайно цікаве спостереження, у суть якого необхідно вдуматися саме тим, котрі все життя, живучи в Україні, виголошують у дусі "нєістового" Віссаріона Бєлінського, мабуть, найглупішу думку про те, що їм українську ніяк не опанувати, бо це надто складна мова.
Розглянемо послідовно ті надумані "труднощі" української та "переваги так званої великої і могутньої мови":
1.Виявляється, як підкреслювали фахівці української мови з Донецька, німцям, представникам тієї ж індоєвропейської родини мов, куди належимо і ми, українці, тим німцям легше висловити українське "п'ять" [п'ят'], бо в цьому випадку роздільна вимова в українському числівнику, де ставимо апостроф, притаманна більшості європейських мов. І артикуляційна база європейських народів призвичаєна до такої вимови, як в українському "п'ять". Візьмемо хоча б чеські лексеми pet [поет], pekny [пйекні], petka [поетика], petkar [пйеткарж] (двієчник, бо ж чеською petka - "двійка"), pestovat [пйестоват], belmo [бйелмо], beloba [бйелоба], beloch [бйелох], французьке Piere [пйер], італійське [пйемонт], piazza [пйаца], польське piec [пйеньць], pieklo [пйекло], де поміж губною та голосною вимовляємо "й", яке ми чуємо під час мовлення слів типу "п'ять". Можливо, у польській мові не так чітко проступає той "й" (і). Російська ж специфічна м'якість приголосної літери "п" у таких випадках майже не має аналогів у європейських мовах. Такі аналоги можна відшукати хіба що у словацькій мові, яка, певна річ, менш поширена в Європі.
Аналогічне я також з'ясував далекого 1966 року, коли як переможець конкурсу "Біля карти братньої Польщі", що його оголосили Українське товариство дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами, Українське відділення Товариства радянсько-польської дружби та редакція київської міської газети "Вечірній Київ", побував у цій братній країні. Десь на Шльонську, що більш знаний як Сілезія, неподалік Собутки, я запізнався зі старшим за віком поляком, який не міг вивчати та знати російську мову. Згодом, після наших дискусій про жахи фашистської окупації, я попросив пана Адама попрактикуватися у вимові українських слів, бо до того у Вроцлаві відчув, як важко дається полякам вимова окремих російських лексем. Тож українські "віра, відомість, піхота, піна" для поляка не становили ніяких проблем щодо вимови, бо польська артикуляційна база цілком звична до таких же, як українські, поєднань чи комбінацій: "відовня, відз, відзєць, віднокренґі, пісмо, пісовня". Такі ж російські слова як "вера, ведомость, верный, пехота, пена" співвітчизники пана Адама передавали польською як "вйзра або взра, вйздомость або ж вздомость", але переважно вйзрний, пйзна, а вимова пйзхоти" в них виходила точнісінько так, як росіяни нині вимовляють прізвище відомої співачки Едіти П'єхи. Та й справді. Чом полякові не вимовляти "вйздомость чи навіть вйздомосьць", коли його артикуляційна база так пристосована до роздільної вимови в рідному слові "вйадомосьць"-"Vyiadomosc". Отже, коли деякі нинішні русофіли, яким неабияк підспівують наші недолугі малороси, тобто роси, що не доросли до рівня українця, носяться "с легкостью" чи "красотой русского языка", то це лише для них легкість, бо це їхня рідна мова, до якої звикають з дитинства. А для мільйонів чехів, французів, італійців, поляків чи, як засвідчує донецький досвід, і для німців після їхнього перебування в Донецькому обласному комп'ютерному центрі - засвоєння вимови специфічних російських звуків доволі проблемне для представників народів Центральної Європи.
З огляду на це згадується інтерв'ю з одним американцем, передане по московському радіо десь на початку 80-х років, котрий на запитання кореспондента відповів, що найважче російське слово "сосуществование". Можливо, у цю оцінку молодий американець вкладав не лише смисл артикуляційне - складної лексеми, а й політичний відтінок, бо, справді, навіть мирне співіснування російської влади зі своїми близькими і далекими сусідами має нині нелегкі проблеми1, коли Росія стала начебто демократичною країною.
А щодо краси української мови, яку аж ніяк не хочуть визнати "русофіли" та українофоби, то хотілося б тут навести трохи довшу цитату з тижневика "Україна", де оприлюднена розмова кореспондентів Олександра Зайця та Олега Свища з популярним російським письменником Юліаном Семеновим. Йдеться про квітневе число колись такого сміливого та популярного журналу "Україна" від 13 квітня 1990 року.
"Юліан Семенов: До речі, дуже люблю українську мову. Чарівна мова. Не випадково ж вона посіла третє місце в Парижі ...
Кор. Даруйте, що Ви маєте на увазі?
Юліан Семенов: Як що? Конкурс мов, який відбувся 1934 року в Парижі. Хіба ви не чули? Наш "вєлікій кормчій", звичайно, не міг дозволити, щоб народи Совєтського Союзу брали участь у цьому досить своєрідному фестивалі. Російську мову представляла російська еміграція, а українську - поети і професори, які теж волею примхливої долі опинилися за кордоном.
І як, гадаєте, розподілилися місця? Перше дісталося французькій. Не тому, що конкурс відбувався в Парижі. Я знаю цю мову - дуже милозвучна й гарна. Друге присудили перській. До речі, я вивчав фарсі в університеті. Мова, багата на образи, метафори, епітети ... Третьою була українська. Чомусь в Україні про те мало кому відомо. Це велика біда, коли народ, особливо молодь, погано знає свою культуру, свою історію".
Цитуючи ці рядки, мислю собі, що в цьому конкурсі брали, вочевидь, участь непідготовлені люди, просто аматори українського слова, а коли б нині провести схожий конкурс за участі таких фахівців українського слова, як Неоніла Крюкова, Тамара Стратієнко, Алла Мазур, Василь Манько, що якось безпідставно зник востаннє з екранів УТ, то, я певен, ми піднялися б таки вище за умови відсутності у складі журі жириновських або ж своїх ренегатів, котрі за шмат гнилої ковбаси готові на будь-які підлі подвиги. А щодо тих, хто упродовж десятиліть - та навіть століть - не бажає вивчити укрАинский язик, то дай Бог, хоча б навчилися нормально акцентувати самоназву українців. Якийсь бо феномен безталання, коли держава зветься по їхньому УкраИна, але "язык укрАинский", "укрАинец". Але на жаль, правильного акцентування виразів "украинский язык", як і "украинский хлеб" у побуті практично не почуєш. Побувайте в будь-якій з київських хлібних крамниць, і ви почуєте, що всі "російськомовні" купують "укрАинский хлеб" за "укрАинские гривны",а іноді за "укрАинские рубли", хоча всі ці клієнти - украИнские".
Тож "великій, могучій, і свободний русскій язик" продовжує свою споконвічну тенденцію поглинання інших мов, рівно ж і української вже в умовах незалежної, суверенної України. І сприяє цьому процесові ціла купа державних, наукових та громадських діячів на чолі з багатьма народними депутатами, котрі, вважаючи себе представниками відомо чи невідомо для кого якоїсь панівної еліти, не заговорять рідною мовою своєї виборчої "черні". Гидко слухати, коли державний діяч чи народний депутат, опинившись в аудиторії з кількома російськомовними, запобігливо починає безбожно калічити той "вєлікій і моґучій язик", видаючи такі неоковирні, фрази як-от: "Я только-что прібил С Києва" або ж "согласно РАСПОРЯЖЕНІЯ презідєнта я занімаюсь етой проблємой"...
2.
Loading...

 
 

Цікаве