WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Соціокультурний простір України та його особливості (акція!) - Реферат

Соціокультурний простір України та його особливості (акція!) - Реферат


Робота виконана на замовлення - безкоштовно!
Виконавець - ukrreferat.com
Будь-хто може отримати реферат на замовлення!
Деталі на сайті ukrreferat.com
Реферат на тему:
Соціокультурний простір України та його особливості
План
1. Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної політики
2. Регiони України: iсторичнi, етнiчнi, культурнi особливостi
3. Нацiональнi меншини, їх соціокультурне значення
1. Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної політики
Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш та менш успiшними спробами реформ, i водночас - дальшим перебiгом процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспiльного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит, приховане та явне безробiття - все це має й iншу сторону: змiцнення ефективних виробникiв при "вимираннi" неперспективних, зростання дiлової iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо зовнiшнього свiту.
Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову ще тільки належить сформувати.
Через господачу кризу можливостi держави ефективно утримувати, а тим бiльше розвивати культурну iнфраструктуру скорочуються з кожним днем (частка видаткiв держбюджету України, видiлена на культуру, скоротилася вiд приблизно 2 % у 1992 р. до менш нiж 0,7 у 1997 р., за цей самий час число працiвникiв у сферi культури скоротилося вiд 260 до менш як 200 тисяч; з кожним роком збiльшується зношенiсть матерiально-технiчної бази культури).
Реальна влада Мiнiстерства культури й мистецтв - фоpмально центpального оpгана деpжавної виконавчої влади, що повинен опікуватися культуpою - обмежена приблизно 100 об'єктами, якi перебувають у його пiдпорядкуваннi. Тим часом тисячi закладiв культури, пiдпорядкованi iншим вiдомствам, органам мiсцевого самоврядування, профспiлкам, творчим спiлкам, а також такi, що виникли внаслiдок приватної iнiцiативи, опинилися практично поза зоною державного "управлiння".
Мiнiстерство може виконувати за такої ситуацiї лише рекомендацiйнi функцiї, не маючи чiткої законодавчої та нормативної бази для проведення державної полiтики чи принаймнi для певного контролю там, де вiн дiйсно необхiдний (як-от у питаннях збереження нацiональної культурної спадщини чи контролю за нацiональним медiа-простором). Навiть фiнансовий важiль у формi бюджетного утримання є малоефективним як стимул для культурно-мистецької дiяльностi, оскiльки пiдпорядкованi заклади Мiнiстерство культури чи будь-яке iнше вiдомство мають утримувати так чи iнакше, незалежно вiд творчих чи господарчих успiхiв даного закладу, а можливостi (та й щирого бажання) надавати пiдтримку недержавним, непiдпорядкованим закладам чи мистецьким колективам сьогоднi практично немає.
Таким чином, вiдбувся свого роду розлам мiж двома ланками iснуючої системи - об'єктом та суб'єктом "управлiня культурою", а принципово нову систему ще тiльки належить створити.
Iнфраструктура культури в Українi є досить розвиненою, як на схiдноєвропейськi стандарти, але водночас - досить закостенiлою, технiчно та морально застарiлою. Сильний вiдбиток на неї наклали колишнiй суспiльний лад та притаманна йому культурна полiтика; наслiдком цього є зорiєнтованiсть на централiзоване управлiння та пряме бюджетне утримання, помiтний дефiцит власної iнiцiативи закладiв культури, їхня непiдготовленiсть до iснування в умовах суспiльного й господарчого плюралiзму та вiльного ринку.
Останнє десятилiття (горбачовська "пребудова" та першi роки української нзалежностi) характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої "галузi культури", спричиненими глибокою економiчною кризою (держава уже не в змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи про її розвиток) та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба iдеологiчної обробки населення.
З iншого боку, демократизацiя суспiльного та господарчого життя спричинила появу перших пагонiв нової, недержавної культурної iнфраструктури, яка, втiм, охоплює поки що лише окремi її дiлянки (шоу бізнес, меншою міpою обpазотворче мистецтво та його ринок, частково театр та iн.) i в ближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замiнити собою державно-комунальну iнфраструктуру.
Однак цi процеси трансформацiї, попри свiй об'єктивний та загалом передбачуваний характер, досi вiдбувалися здебiльшого стихiйно, при iнерцiйнiй, часто непослiдовнiй полiтицi держави та практичнiй вiдсутностi єдиної регiональної полiтики в Українi. Це пояснюється як другоряднiстю культурної проблематики в очах правлячих кiл, так i браком чiтких уявлень про те, як слiд трансформувати культуру (i то не лише серед широкиих мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищi). Поки що продовжує домiнувати думка, що бiльшiсть проблем культури можна вирiшити простим збiльшенням бюджетних асигнувань, а обов'язок самої культури пролягає в тому, аби слугувати незалежнiй українськiй державi бiльш-менш так само, як вона ранiше слугувала радянському режимовi.
Об'єктивний аналiз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспiльства загалом i його культурної сфери зокрема, показує, що лише "косметичний ремонт" чи iдеологiчне перефарбування дотеперiшньої культурної полiтики - справа безперспективна з кiлькох причин.
По-перше, українське суспiльство, яке стає дедалi вiдкритiшим i демократичнiшим, уже не задовiльниться "державною культурою", а ринковоорiєнтована українська економiка не буде її утриимувати так, як це ранiше робила командна економiка. До того ж культура радянського типу може успiшно iснувати лише за браку будь-якої конкуренцiї, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбiльш динамiчна й творча частина культурно-мистецького середовиища не погодиться з поновним "одержавленням" культури й мистецтва, не пепретвориться на слухняних обслуговувачiв державної культпросвiтнопропагандивної машини, хоч би в якi патрiотичнi кольори її розфарбовували.
Все це свiдчить про необхiднiсть та неуникнiсть реформ в культурнiй сферi, стрижнем якої повинне стати реформування культурної полiтики. Водночас ясно, що за будь-яких реформ повииннi зберегтися державне фiнансування як головне джерело пiдтримки культури (незалежно вiд форм власностi та господарювання), а також переважна частина матерiальнотехнiчної iнфраструктури культури.
Процес реформування культурної сфери має включати такiголовнi моменти:
- формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, сумiжних сфер суспiльного життя, що вiдповiдала б сучасним свiтовим вимогам та українським особливостям, iз законодавством про "неприбутковi" органiзацiї як серцевиною такого законодавства;
- реорганiзацiя державних та регiональних iнституцiй, якi донинi "керували культурою", аби спрямувати їхню дiяльнiсть на рейки пiдтримки культури як такої, незалежно вiд пiдпорядкування та форми власностi;
- реорганiзацiю майнових та фiнансово-господарчих взаємин у культурнiй
Loading...

 
 

Цікаве