WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблеми мовної освіти в Україні - Реферат

Проблеми мовної освіти в Україні - Реферат

своїх регіонах.
Говорячи про присутність регіональних та міноритарних мов в українській освіті, не можна не згадати розташовані у місцях компактного проживання етнічних меншин середні та вищі навчальні заклади, де викладання ведеться їхніми рідними мовами та готуються кадри філологів-викладачів цих мов. Це, зокрема, польськомовні школи на Львівщині таЛьвівський університет ім. І.Франка, який готує філологів-полоністів (їх готують також Київський університет імені Тараса Шевченка і Прикарпатський університет), румуномовні школи на Буковині та Чернівецький університет ім. Ю.Федьковича, який має окремий факультет румуністики, угорськомовні школи у Закарпатті та Ужгородський університет, де є факультет хунгарології, болгарськомовні школи на Одещині та відділення болгаристики в університетах Києва та інших міст, школи з кримськотатарською мовою навчання та відповідні факультети у Таврійському університеті ім. В.Вернадського і Сімферопольському індустріально-педагогічному інституті. У тому ж Таврійському університеті, а також у Київському університеті імені Тараса Шевченка та Маріупольському гуманітарному інституті ведеться підготовка фахівців з новогрецької мови. У Севастополі діє російськомовна філія Московського університету ім. М.Ломоносова.
У той же час у Криму, Донецькій, Луганській та деяких інших областях України чиниться опір відкриттю україномовних шкіл та впровадженню української мови у навчально-виховний процес у місцевих ВНЗ.
Аби узаконити ситуацію, за якої абсолютна більшість навчальних закладів у згаданих регіонах залишається російськомовною, регіональна влада вдається до незаконних рішень, оголошуючи російську мову другою (а фактично - першою) офіційною регіональною мовою. Згідно з Хартією, таке рішення може приймати лише центральна влада. Крім того, російська мова як одна з міжнародних мов не належить до категорії регіональних або міноритарних мов, що перебувають під загрозою і потребують юридичного захисту. Тому її включення до Закону України про ратифікацію Хартії регіональних мов та мов меншин виглядає як юридичний казус. Ніде у французькому чи англійському оригіналах Хартії терміносполучення "регіональні або міноритарні мови" не розділяється на два терміни ("регіональні мови" та "мови меншин"), що маємо в українському перекладі Хартії, який, судячи з усього, було зроблено з російського тексту, а не з тексту оригіналу. Насправді, йдеться про єдиний концепт, який позначається складним терміном (англ. regional or minority languages, фр. langues regionales ou minoritaires).
Отже, факти свідчать про те, що сьогодні захисту потребує українська мова як єдина державна мова в Україні, яка більшою мірою через суб'єктивні, аніж об'єктивні, причини недовиконує свою об'єднавчу функцію на всій території держави внаслідок недостатнього функціонування у галузі освіти. Саме тому ця галузь стала сьогодні полем боротьби за утвердження української державності. Саме тому державний статус української мови піддається тут найбільшим випробуванням через спротив тих сил, які намагаються нав'язати країні питання про державність російської мови.
Немає потреби доводити, що основна функція будь-якої держави полягає у тому, щоб захищати конституційний лад і національні інтереси в усіх сферах суспільного життя, у тому числі у мовній сфері. Що стосується використання мов в освітній галузі, то ця функція повністю покладається на Міністерство освіти і науки України. Наскільки ефективною є сьогодні регулююча діяльність МОН щодо мовного вжитку в українських школах і ВНЗ - це питання заслуговує на особливу увагу і подальше вивчення.
Чимало запитань виникає стосовно сучасних тенденцій у вищій філологічній освіті, яка покликана готувати для країни кваліфіковані кадри викладачів української мови і літератури, іноземних мов і зарубіжної літератури, перекладачів. Наразі підготовка філологів у ВНЗ здійснюється за таким переліком спеціальностей: "українська мова і література", "фольклористика", "мова і література"( із зазначенням мови), "переклад" та "прикладна лінгвістика". При цьому фахівці за освітнім рівнем "бакалавр філології" готуються за чотири роки, а за освітніми рівнями "спеціаліст" та "магістр" - 5 років. У зв'язку з приєднанням України до Болонської конвенції, постала проблема переходу до загальноєвропейської схеми вищої освіти, а саме: 3 роки (термін підготовки бакалавра) + 2 роки (магістерський цикл). Це вимагає створення нових стандартів освіти, перебудови навчальних планів, усунення дублювання програм середньої та вищої освіти, істотне поліпшення умов для самостійної роботи студентів, її матеріально-технічного забезпечення, так само, як і умов для індивідуальної роботи викладачів зі студентами.
На жаль, керівники ВНЗ не приділяють цим питанням належної уваги, натомість спостерігається паперова метушня довкола нової системи кредитно-модульного контролю знань та їх оцінювання. Звісно, змінити папери легше, ніж змінити суть процесу, але при такому підході існує небезпека, що за деревами знову не побачимо лісу.
Аналіз ситуації у вищій філологічній освіті України показує, що за останні роки набули поширення дві, на мій погляд, негативні тенденції: по-перше, надання ліцензій для підготовки філологів у непрофільних ВНЗ, зокрема в університетах та інститутах технічного профілю; по-друге, експерименти з поєднання в одному навчальному плані підготовки з 2-3-х філологічних спеціальностей. Це призвело до невиправданого збільшення центрів підготовки філологів за рахунок ВНЗ, у яких немає для цього ані шкіл, ані традицій, ані достатньої кількості кваліфікованих кадрів. Так, наприклад, сьогодні в Україні перекладачів з іноземних мов готують близько 70 університетів та інститутів різних форм власності: від національних ВНЗ - до товариств з обмеженою відповідальністю. Для порівняння наведемо приклад такої розвиненої країни, як Франція, де лише 5 вищих навчальних закладів мають право готувати перекладачів. І все було б нічого, якби в тих 70 закладах підготовка велася згідно зі світовими стандартами, на основі високої компетенції, передусім, у державній мові, з використанням новітніх здобутків науки і практики. На жаль, цього немає в абсолютній більшості випадків. Поряд з відомими центрами підготовки перекладачів - Київським, Львівським та Харківським університетами, - що мають власні школи і багаторічні традиції у цій галузі, існує багато закладів, які фактично готують перекладачів для сусідньої країни, де не побачиш слідів науково-дослідної роботи у галузі українського перекладу, а відтак - дуже сумнівною виглядає кваліфікація викладачів, які забезпечують нормативні і спеціальні курси. До
Loading...

 
 

Цікаве