WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти - Реферат

Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти - Реферат

таких негативних явищ, як злочинність, збайдужіння до рідних, аморальність, жорстокість. Статистика показує високий зріст наркоманії, алкоголізму, поширення вірусних смертельних хвороб. Причинні зв'язки тут очевидно глибинніші, але фактор втрати своєї ідентичності позначається на посиленій деградації людей, що доведено вченими, зокрема щеО.Потебнею, у середині ХІХ ст.
У системі виховання морально-етичних, цивілізованих норм поведінки необхідний ланцюг спадкоємності традицій, який розпочинається у родині, далі він продовжується у дитячих садках та школі.
Важливе значення для фізичного й духовного зросту дитини мали колискові пісні, пестощі, забавлянки, дитячі ігри. Колискові співали дітям від перших днів їх народження. Витоки цього давнього жанру фольклору сягають далеких часів. За народними віруваннями, гріх було співати у піст, п'ятницю, бо пісна п'ятниця Бога просить відпустити всім гріхи. Виняток робився тільки для колискових пісень. Мати просила у Святої п'ятінки прощення, щоб співати дитині колискову, але не співати дитині вважалося у народі неможливим. Мати зверталася до п'ятниці словами:
Пєтнонько-дівонько, прости мою душу,
Бо я своїй дитиночці заспівати мушу…
Можна сказати, що материнська пісня - основа творення усієї української пісенності, шанованої і знаної у світі. У традиційній культурі сформувалася система обрядодій, які сприяли соціалізації дитини, адаптації до взаємодії з суспільством. Ця система родинного виховання гальмувала агресивні наміри індивідів один супроти іншого. Та тепер інші пісні слухають діти, чужою мовою. Молоді мами втрачають можливість ніжного діалогу з дитиною, що на шкоду обом. Це явище має свою першопричину, бо ще з приходом до влади більшовицька система занедбувала родинне виховання, створювала свої важелі впливу на наймолодших. Важка праця жінок на заводах, у колгоспах зумовила необхідність колективного виховання. Відомий педагог С.Сірополко писав: "Влада це використовує, бо за всяку ціну хоче зреалізувати свій план - перебрати від батьків до своїх рук виховання дітей дошкільного й переддошкільного віку, щоб мати змогу скерувати виховний процес над ними "на засадах інтернаціональности й антирелігійности" ще з раннього дитинства" [9, 662].
Протягом тривалого часу порушено природну спадкоємність поколінь. Цей травматогенний чинник у розвитку української культури, фальшива інтернаціоналізація дуже відчутні й після 15-ти років незалежності України. Як приклад, сценарій випускного балу в українському дитячому садку міста Києва у 2006 р. Шестирічні малюки у красивому бальному вбранні (без використання національних елементів) мандрують у країну знань під виконання російських пісень, змісту яких частина україномовних дітей не зрозуміла. Віддаючи данину "інтернаціоналу", дівчата у циганських костюмах виконують російську пісню: "Заходила я в лесок и нашла я там цветок. Приколола к голове, чтоб понравиться тебе…" Хто ж збагатився від цієї еклектики "шедеврів"? Програма проводилася суржиком, а українською звучали лише вірші самодіяльних поетів-виховательок, які присвячувалися керівникам закладу з словами подяки (зрозуміло якого рівня поезії). Отже, українське слово начебто і було, але не запам'яталося, і причина в цьому, на думку дослідників, полягає в тому, що й досі "для ідеологічно та психічно зашорених українців національне не тільки було, а часом і досі залишається неприйнятним, а то й ганебним. Інша справа - "інтернаціоналізм" і "глобалізм", хоча для інших (особливо розвиненіших) народів саме ті фетиші постають знаками суто теоретичними, а національне символом розквіту і надійності" [10, 4].
Отже, як бачимо, в системі освіти, засобах масової інформації національна культура ще й досі знаходить прихисток переважно у викривлених формах, з маркуванням другосортності. У ХХ ст. внаслідок навмисних голодоморів українців та стрімких темпів урбанізації, відбулася значна втрата цілісності культури, перервано взаємозв'язок фольклорного пласту з професійною творчістю. Через руйнацію традиційної культури поглиблено розрив ланцюга спадкоємності, в результаті чого утворюється агресивність у мотивації вчинків, дій, схильність до відродження екзотичних моделей, запозичень як східних, так і західних, певний хаос у культурі міста, набуває нових активних форм процес денаціоналізації в суспільстві під прикриттям модернізації та глобалізму.
Як приклад можна назвати спосіб нав'язування російської етнокультури на території сучасної України, бо національна - це ж "шароварщина". Російські або зросійщені масовики-витівники організовують тепер у містах і селах для українців російську масляну з самоварами, "блинами", сарафанами, кокошниками під назвою "слов'янська". Проте ж, добре відомо, що традиція української Масниці (Сирний тиждень, Пущення, Колодка) типологічно різниться від російської. Символами, атрибутами, структурою свята, розвагами, стравами вони наближені до західноєвропейських традицій жартівливого покарання молодих людей, що не вступили торік до шлюбу. Про це писали й російські дослідники ще у ХІХ ст. Ще в 1-й половині ХХ ст. українці зберігали давню традицію варити на це свято вареники з сиром, а тепер наші традиції замінив "блін". І уже святкування Масниці в смт Узин на Київщині у 2006 р. відбувалося під впливом нових стереотипів свята, нав'язаних ззовні. Старенькі бабусі (на жаль, беззубі) кружляли у хороводах (відеорепортаж на "5 каналі" телебачення), на їхні барвисті хустки були приладнані саморобні російські кокошники, декількох можна було побачити й у вінках, що також не має нічого спільного з українською традицією, бо вінки одягали лише дівчата. Можна на багатьох подібних прикладах зробити висновок, що політика денаціоналізації (або розукраїнення українців), на жаль, продовжується. Денаціоналізатори виробили "серйозний підхід до нищення етнічного, сакрального, ритуального життя українського етносу, його історичної пам'яті, духовності, традиційно-культурного буття".
Отже, розглядаючи проблеми розвитку національної культури в системі освіти, можемо констатувати, що причини, які негативно впливають на її поступ, знаходяться у площинах об'єктивного і суб'єктивного характеру. Перш за все, це відсутність концепції розвитку національної культури, яка мала б забезпечувати органічне поєднання традиційної культури з професійною, або, як її називають, корпоративною, оскільки маємо досить великий розлам у цілісності української культури, що означає хворобу цілого культурного організму. Одну його частину "мудреці" навмисне кваліфікують як селянську й непрестижну "шароварщину", хоч селяни у шароварах ніколи не ходили, а іншу - корпоративну, як недолугу, низьковартісну, другорядну.
Таке становище пояснюється тим, що розвиток української культури тривалий час, а особливо протягом ХХ ст., відбувався в досить складних
Loading...

 
 

Цікаве