WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти - Реферат

Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти - Реферат


Реферат на тему:
Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти
Національна культура посідає значне місце в духовному житті всіх народів світу. Вони пишаються нею, бережуть і примножують. Реконструкція й осмислення реалій тисячолітніх надбань людства на території України, вивчення давніх компонентів української культури - не тільки необхідність вивчення минулого, а й забезпечення майбутнього.
Питання, що постало в процесі державотворення незалежної України, а саме: про необхідність відродження, збереження та примноження культурних цінностей українського народу в сучасному та майбутньому суспільствах, на перший погляд, просте й зрозуміле. Та проблема полягає у тому, що багато з тих, хто добре усвідомлює значення національної культури в процесі виховання наступних поколінь і працює в різних галузях культури, має різне бачення, підходи, політичне замовлення, внутрішній супротив процесам національного її розвитку. Саме такі чиновники культури продукують меншовартісність української культури. Звідси - живучий синдром Штепселя і Тарапуньки.
У запропонованій статті неможливо охопити все коло питань розвитку національної культури, які були і будуть предметом вивчення багатьох дослідників. У ній лише зроблена спроба розглянути проблеми, що заважають розвиткові культури, і з'ясувати можливі шляхи подолання кризових моментів.
Питання виховання через систему українознавчих знань етнокультурних цінностей серед визначних дослідників української культури, історії, політології, діячів національно-визвольного руху завжди виносилося на перше місце. Особливо важливим предметом поставало українознавство "як цілісна система самопізнання, виховання й навчання, єдності знання, любові і творення" [1,19]. М.Грушевський надавав великого значення українознавству, бачив необхідність спеціалізації, розглядав складові українознавства, до яких відносив історію, мову, фольклор, економічну історію і географію, економіку і статистику, археологію, етнологію, антропологію, фізичну географію, право, медицину тощо. Він писав, що "поняття українознавства, як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особливостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток, - могло сформуватися лише поступово і головним чином протягом минулого (ХІХ - В.Б.) століття" [2, 82]. У процесі виховання і всебічного розвитку особистості М.Грушевський особливо підкреслював важливість родинного виховання, дотримання принципів народності, природовідповідності й культуровідповідності, народної етнопедагогіки в цілому, яка нерозривно пов'язана з мовою, історією, релігією, трудовою діяльністю [3, 127].
Дослідник української культури, видатний громадський діяч доби УНР Д.Антонович у лекціях говорив про значення національної культури та про необхідність висвітлення того, що "українці зробили для культури вселюдської та яка вага їхньої власної культури" [4, 21]. Висновок вченого, що не можна пізнати сучасну культуру, не знаючи історію всієї культури українців, не втратив своєї актуальності й нині. Він, зокрема, писав: "Щоб зрозуміти сучасність культурного стану народу, щоб зрозуміти культуру народу взагалі, треба знати закони, по яких культура розвивається, зрозуміти закони постійної зміни культурних форм, щоб розібратися, що у культурі народу є нового, а що є пережитком, що є старе й відмираюче, а що є хоч старе, але повне життєвої сили; для цього всього треба приходити до студіювання народної культури…" [4, 25].
До думки, що національну свідомість, яка є основним складником націєтворення, формують, насамперед, знання про нашу історію та культуру, приходили багато вчених та політиків, громадських діячів. Різні грані цієї проблеми бачили у своїх працях теоретики національно-визвольного руху. На значимості культури у згуртуванні нації наголошували Донцов, В.Липинський, Ю.Липа, В.Старосольський, В.Кубійович, С.Рудницький та багато інших істориків та громадських діячів.
Зокрема, відомий громадський діяч, історик В.Липинський писав, що лише самостійна українська держава (мав на увазі монархію - В.Б.) може поставити на відповідну висоту українську мову й культуру, яка стане всенаціональним добром [5, 23].
До піднесення культурних цінностей звернулися й представники національного відродження в Україні у 1923 - 1929 рр., у період так званої "українізації", яка потрібна була більшовикам лише для радянизації. Останні, як завзяті денаціоналізатори, дуже добре усвідомлювали небезпеку відродження саме національної культури. Тому вони, починаючи з 1929 р., косою викосили всю творчу й наукову інтелігенцію, учителів, агрономів, правників, знищивши їх у таборах, в'язницях, розстрілявши більшість за рішенням трійок НКВС лише за те, що вони справжній цвіт нації, її потужна енергія. "Влада зацікавлена була в нейтралізації цієї енергії, оскільки без неї решта "народу" перетворюється на звичайну тяглову силу історії, котра піддається керуванню без найменшого опору" [6, 6]. Втрата у 1920 - 1930-х рр. людей потужного інтелекту, відданості національним інтересам відчутна і донині.
"Шестидесятники" у ХХ ст. почали працю з піднесення національної свідомості людей, з повернення їм народної культури. Вони організували групи колядників у містах, що мало силу шторму для розбудження свідомості. З придушенням шестидесятництва посилилося шельмування етнічної культури українців, наступ на мистецтво, пісню, мову. Цензурі піддавався кожен концерт художньої самодіяльності, кожен опублікований рядок. Українська культура подавалася як примітивна, її загалом назвали "шароварщиною", перекручуючи зміст цього слова, яке вживали М.Хвильовий та його однодумці.
Настала довгоочікувана незалежність. Прокинулася зденаціоналізована Україна, з'явилися нові твори української літератури, виставки мистецтва, концерти. Чимало ентузіастів, аматорів, учителів взялися за відродження національної культури в школах, клубах. Започатковували шкільні курси з народознавства, українознавства, стали відроджувати народні звичаї, обряди. Дуже стрімко зростав інтерес до етнічної культури. Ще у 1990 р. пропонувалося "…творити нового типу - гуманістичну, демократичну, правову, національну школу. Школу як систему: від сім'ї до садка, середнього, вищого навчального закладу, академії наук" [7, 22]. Та недремне око денаціоналізатора робило свою справу. З розпущених райкомів, обкомів керівні посади "засівалися" ідеологічно "підкованими" кадрами в дитсадках, школах, бібліотеках, закладах культури. Войовничі атеїсти й інтернаціоналісти в минулому тепер почали керувати в освітніх закладах, викладати чужі для них предмети - народознавство, історію. Чи не правий був В.Липинський, коли головною причиною краху нашої державності у 1920-х рр. вважав: "Боротьба за створення Української Держави, тобто за
Loading...

 
 

Цікаве