WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці - Реферат

Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці - Реферат

навчально-пізнавального призначення, як правило, узагальнює значний обсяг різноманітних інтерпретацій, типових як для наукових досліджень, так і в межах навчального процесу. Здавалось би, що згадане видання повинне було б більш-менш різнобічно репрезентувати також і закони, котрі слід вважати "законами історії як науки". Адже головним завданням будь-якої науки є встановлення фактів і далі - виявлення законів на основі дослідження співвідношень між фактами. Історія, в цьому відношенні, зазначає М.Варшавчик, спочатку "завжди наявна в актах первинної орієнтації людей у вигляді традицій, норм, настановлень, авторитетів, цінностей, мови, звичаїв, ритуалів тощо, а також осмисленого вживання матеріальних предметів культури" [2, 305]. Після дослідження цих "актів" та встановлення фактів потрібно з'ясовувати зв'язки фактів і визначати закони історії, опосередковані "актами" і фактами. Проте, на жаль, питання про закони історії не розглядається у згаданому навчальному посібнику. Створюється враження, що вони не належать до основних понять історичної науки. А якщо про закони історії деякі автори і згадують у своїх публікаціях, то це більше подібне до ритуалу, який механічно виконується без усвідомлення його змісту.
Підставою для такого твердження є безперечний факт, що при інтерпретації історії як наукипро розвиток суспільства багато дослідників чомусь не керується законами цього розвитку. Проте вони прагнуть якнайкраще і найстаранніше описувати цей процес у межах тих уявлень про нього, котрі були почерпнуті з різних джерел. Але під час опису "розвитку суспільства" з важкозрозумілих причин автори найменше звертають належну увагу на те, що розвиток - це не що інше, як стан і визначення способу існування живого організму. Причому суспільство ніколи не було організмом, не є тепер і ніколи не буде в перспективі, навіть коли назвати його "соціальним організмом". Адже суспільство не функціонує як деяке "ціле", що властиве організмам. Воно було і є взаємодією конкуруючих між собою індивідів-організмів, кожен з яких у цих взаємодіях розвивається окремо, отже, живе особисто.
Якщо погодитися з тими сучасними дослідниками, котрі уявляють собі суспільство як організм, що розвивається, а історію разом з ними тлумачити як науку про розвиток цього метафоричного організму, слід логічно визнавати й те, що закони розвитку пояснює не філософія, історія чи соціологія, а наука про живий організм, тобто біологія. Це означає, що метафоричне тлумачення суспільства як соціального організму заводить філософське вирішення питання про існування чи неіснування законів історії на шлях міфопоетики й естетики, а це виключає потребу виявлення історичних законів. Міфопоетика не ставить завдання встановлювати ці закони, а естетика мову веде про красу, тобто про довершеність і тим самим непорушність людських і природних витворів, та про форми їх чуттєвого сприйняття людьми.
Разом з тим, знання законів історії деякі вітчизняні дослідники, очевидно, вважають інтуїтивно даним. Особливо це стосується переконання в тому, що історик повинен бути таким собі "об'єктивним суддею", який слідкує за тим, щоб при оповіді про події суспільного буття не було ні применшення того, що відбулося, ні перебільшення його значущості [5, 15]. Хоча авторами, які висловлюють такі переконання, не вказуються критерії, що слугують для них мірилами подій, проте сам факт визнання можливості перебільшень і применшень їхньої значущості означає, що "історик-суддя" таки має в своєму розпорядженні знання законів історії. Вони й слугують йому мірою під час опису тлумачення подій.
Та чомусь ці закони історики-дослідники, а також філософи, які вивчають історію, не намагаються формулювати, тобто теоретично визначати історичні закони. Цим ставиться під сумнів репутація "історика-судді", бо без посилання на закони історії, його оцінки - свавільні, а суддя в такому випадку є не "представником науки", а самозванцем.
Відмітимо ще один аспект, який нині також свідчить про стан розробки проблеми законів історії в українській філософській та науковій літературі. Мається на увазі інерція механіко-об'єктивістичного тлумачення "історичної закономірності", або ж "об'єктивних законів історії", що була занесена в Україну переважно разом із гегельянством та марксизмом-ленінізмом і продовжує використовуватися при розробці питань філософії і методології історії. Протягом останніх років вона посилилась завдяки використанню природничо-синергетичного вчення про уявну "стрілу часу", перші намітки якої тісно узгоджуються з міфологічно-есхатологічною "точкою Омега", пов'язаною з біблійним тлумаченням Ісуса Христа як "Альфи і Омеги", початку й кінця світобуття. Вважається, що уявна лінія "стріли часу" в історії утворює "осьовий час", про який вчили більшою або меншою мірою пов'язані із християнським світоглядом католик Тейяр де Шарден, вихованець єзуїтів М.Гайдеггер, протестант К.Ясперс та інші вчені за межами України.
Внаслідок поєднання тлумачення закономірності історії в дусі лінійно-механічного об'єктивізму і детермінізму, що визнає її як результат, продукт взаємодії різних чинників, з есхатологічними уявленнями про "стрілу часу", котра нібито об'єктивно спрямовує суще й оповідь про нього до "кінця історії", поняття про цю закономірність набуває містичного характеру. Тобто, в межах лінеарності тлумачення "стріли часу", йдеться не про закони, якими міряють події та їхні взаємозв'язки, що, власне, й означає поняття "закономірність", а про щось фатально-невідворотне, котре стихійно нав'язує людям порядок їхньої життєдіяльності. На підставі подібних уявлень про закономірність, історію інтерпретують у контексті суджень А.Тойнбі про динаміку цивілізацій, наприклад, так: "…всередині цивілізації, що зазнає процесу розпаду, закономірно відшукуються моделі відповіді на виклик історії, та претенденти на роль рятівника" [3, 55].
Отже, маємо можливість констатувати, що в сучасній філософській літературі проблема законів історії або замовчується, або згадка про них подібна механіці ритуалу. Тобто існування законів історії нібито і визнається, але майже ніхто не пробує пояснити ні їх зміст, ні їх число, ні методику використання в дослідницькій, політичній та іншій діяльності. Спостерігається при цьому певний дуалізм інтерпретацій, пов'язаний із двозначністю розуміння змісту поняття "історія" у межах
Loading...

 
 

Цікаве