WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці - Реферат

Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці - Реферат

встановлюється істинність такого плану. Голосуванням, отже, не визначаються і не встановлюються також і закони, що належать до складових частин змісту історії.
Загалом світоглядні орієнтації багатьох політиків належать до сфери суто позараціонального характеру і не вирішують питання суспільної раціональності, передусім питання про наявність чи відсутність законів історії. Так, декому уявляється, що владна верхівка "поділить" спільну відповідальність за реалізацію надій і прагнень "усіх громадян", хоча вже сама думка про поділ відповідальності за здійснення людських надій більше нагадує відому міфопоетичну спробу нагодувати всіх людей трьома хлібами.Твердиться також і про важливість сповідування цінностей демократії "по-українськи", тобто цінностей "нібито демократії", очолюваної олігархічними різноваговими "грошовими мішками". Зрештою бажається, щоб влада і всі в державі керувалися верховенством права, отже, деякою сумою юридичних актів, котрі загалом встановлюються олігархічною "демократичною більшістю" для інших. Точніше - для тих, хто належить до числа підпорядкованих представленій Верховною Радою "недоторканій" групі випадково визначених індивідів.
Особливу негативну значущість набула нині ще й філософська плутанина політиків у питаннях розрізнення й визначеності національних інтересів та інтересів держави. Мова про те, що багато сучасних українських провідників бажає захищати "національні інтереси держави", хоча якраз у держави, і це вже давно з'ясовано українською філософією (М.Драгоманов та ін.), завжди є свої реальні інтереси, котрі, за певних умов, можуть різко конфліктувати саме з національними інтересами. Адже "сильною" є завжди така держава, котра перемагає, перш за все, власних підданих і панує над ними.
Самовпевненість теперішнього українського політикуму в тому, що він промовляє "від імені народу", "замість народу" і "для народу", отже, вона насичена аматорством ірраціонального штибу. Причому засилля ірраціоналізму, згідно з класичними соціально-філософськими уявленнями, свідчить не про високу інтелектуальність, а про дезорганізацію політичного думання. "Революція, - писали вчені ще на початку ХХ ст., - висувала на перший план силу розуму, реакція виставила ідею стихійного розвитку народного духу" [9, 286]. Проте поворот політики до обслуговування стихійного, тобто до ірраціонального аспекту суспільства, не звільняє її від потреби прямо чи опосередковано формулювати відповіді на суто філософське питання про засади своїх рішень та дій. Тобто політик повинен хоч трохи розуміти: або він приймає рішення і вибудовує діяльність згідно з вираженими історією необхідними зв'язками в суспільстві, тобто із законами суспільного буття, або діє згідно вимог "народного духу".
Причому діяльність на основі вимог "народного духу" (громадської думки, всенародного волевиявлення і т.д.) означає діяльність політика у злагоді із наївною вірою "масової людини" в те, що суспільна істина визначається виключно її участю у виборах "висунутих" осіб, котрі від імені "волі народу" встановлюють свою владу над народом. Закони історії в такому разі для політика не важливі. Істотним є число виборців, що обирають деяке число осіб для їхнього тимчасового перебування у лавах касти "недоторканих" народних депутатів.
2. Ритуальність визнання законів історії
Відсутність серед теперішніх політичних провідників України будь-якого виразного ставлення до філософського вирішення проблеми законів історії можна вважати віддзеркаленням загального стану розробки цієї проблеми в сучасній українській філософській та "історичній" літературі. "Сучасна вітчизняна історична наука, - відзначає О.Реєнт, - нагадує флот без пізнавального прапора. Методологічна невизначеність більшості авторів засвідчує прикрий факт відсутності чітких наукових засад, апробованого методологічного інструментарію. Результатом цього є поява праць, що у кращому разі човгають рейками, прокладеними ідеологами партапарату радянської доби, а в гіршому - линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри кон'юнктури" [7, 3].
Зауважимо також, що й вислів "історичне" взятий нами в лапки умисно, з тих міркувань, що нині спостерігається значний розкид думок з приводу того, що потрібно, а що не потрібно визнавати історією. Нерідко під історією розуміють деякий аспект політології чи вчення про держави, коли пишуть, що "історія є в основному історією держав і державоподібних суспільних одиниць та інститутів, а також ідей, котрі ведуть до їх створення" [6, 4]. Таке розуміння історії загалом випливає із твердження, згідно з яким "історія - це політика, перекинута в минуле" [3, 20].
Зважаючи на розмаїття тлумачення поняття "історії", а також на те, що нашим завданням є аналіз стану досліджень проблеми законів історії у філософській та іншій вітчизняній літературі, обмежимось із визначеністю цього поняття. Тобто в даній статті йдеться, насамперед, про ту літературу, котра інтерпретує історію не як "історію держав", а як "спеціально-наукову дисципліну" або просто як суспільну науку, об'єктом якої, за Я.Калакурою, є "історична дійсність, процеси, події, явища і фрагменти історичного розвитку, його дійові особи, вся сукупність умов, що характеризують життя суспільства і впливають на нього, тобто все, на що спрямовано пізнавальну функцію історичної науки" [2, 270].
Вказане вище визначення історії та її об'єкта розглядається нами як логіко-теоретична даність, котра найпоширеніша в суспільстві. Вона не викликає якихось суттєвих заперечень з боку основної маси вчених, які вбачають в історії науку "про розвиток суспільства" або, як відзначає В.Гусєв, про "конкретне і розмаїте життя людства в усіх його виявах в історичній послідовності, починаючи з появи людського суспільства до наших днів" [2, 178 - 179]. Вважається, у зв'язку з цим, що "історична наука повинна зрозуміти і пояснити описувані факти. На підставі аналізу їх у сукупності, вона з'ясовує сутність специфічних законів розвитку суспільства (виділення - А.М.), особливості історичного процесу окремих країн і народів порівняно з іншими" [2, 179].
Підкреслимо, що викладене вище опорне для даної статті визначення історичної науки, її завдань та об'єкта дослідження взяте з навчального посібника "Історична наука: термінологічний і понятійний довідник" (2002 р.). Зроблено це з тих міркувань, що праця
Loading...

 
 

Цікаве