WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження української нації і особливості її історії - Реферат

Походження української нації і особливості її історії - Реферат

українці вимушені були вдатися до самооборони. Так виникло козацтво, що віками представляло народ південно-західних русів-українців на міжнародній арені і якоюсь мірою захищало їх від агресивних сусідів.
Бездержавне життя українського народу в роки середньовіччя визначило своєрідність його історії, на жаль, до останнього часу малодослідженої, незважаючи на її значимість у загальній історії людства. Та, не маючи власної держави, український народ не відставав у своєму культурному розвитку від своїх сусідів, зокрема Литви і Польщі.
Особливе значення в житті українського народу в період його бездержавності мало козацтво. Країни Європи вважали козаків своєрідними лицарями Східної Європи, вірними захисниками християнства.
У несприятливих умовах національного гніту в ХVІ-ХVІІ ст. український народ досяг визначних успіхів у культурному розвитку. Важливу роль у забезпеченні відносно високого рівня духовності, освіти і культури в той час відіграли школа Костянтина Острожського, просвітительська діяльність глави православної церкви України Петра Могили, Києво-Могилянська академія, випускники якої у ХVІІІ ст. активно сприяли становленню і розвитку Російської імперії. Паростком Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Григорій Сковорода.
У ХVІІ ст. український народ піднявся проти шляхетської католицької Польщі, звільнився від її панування, але не від національного гніту.
Важливу роль для України відіграло приєднання до Московської держави Лівобережної України. У цьому тандемі Україна більше допомагала в економічному і культурному розвитку Росії, ніж Російська держава Україні. Вище духовенство православної церкви - Феофан Прокопович, інші вихованці Києво-Могилянської академії - перетворили православну релігію в ідейну опору Російської імперії.
Стараннями "царя-реформатора" Петра І, який турбувався не стільки духовним і культурним, скільки військовим розвитком держави, Російська імперія на початку XVIII ст. стала могутньою державою, що могла диктувати свою волю усім своїм народам. Петро І, як говорили сучасники, "прорубав вікно в Європу". Росія перейняла немало досягнень європейських народів і в економічній, і в культурній сферах, та, на жаль, не лише позитивних. Перемога в знаменитій Полтавській битві над шведами і козацьким військом гетьмана Мазепи вселила в Петра І і його наступників упевненість у можливості підкорення Росією України. Ліквідувавши гетьманство - залишки автономії України, опору української відносної незалежності, - Петро I прагнув перетворити Україну в колонію Російської імперії.
Західноукраїнські землі - Галичина, Закарпаття і Буковина - знаходились під владою Австрійської імперії і Польщі, де українці залишилися під гнітом польської шляхти, угорських магнатів, австро-німецьких баронів.
Ліквідувавши на той час гетьманство (1764) і Запорозьку Січ (1775), Росія почала вважати українців "малоросами", меншовартісною частиною єдиного російського народу, зобов'язаною визнавати своїми Російську державу, російську мову і культуру, російські звичаї і традиції, тобто русифікуватись. Українське селянство в Російській імперії прирівнювалося до закріпаченого російського селянства. Більша частина української козацької старшини була введена до російської армії (дехто був зачислений до російського дворянства), стала вірно служити Російській імперії, не турбуючись про свій народ. Правда, в роки царювання Єлизавети і на початку царювання Катерини ІІ Україна, здавалось, отримала права автономії, проте це була автономія без будь-яких прав, і з нею за царювання Катерини було покінчено.
Національне питання правлячі кола Росії вважали розв'язаним остаточно і назавжди. Про будь-які права українського народу нічого було й говорити. України, українського народу й української мови, як говорили високопоставлені російські чиновники, "не было, нет и не может быть".
Російські історики, виправдовуючи таке ставлення правлячих кіл імперії до українського народу, намагались позбавити українців своєї історії, трактуючи її як невіддільну частину історії "единого российского народа". Окремі історики вдавались при цьому до прямої фальсифікації. Відомий російський історик, автор багатотомної "Истории России", С.Соловйов вважав український народ "больной нацией" на противагу російській "здоровой нации". Деякі історики визнавали українців не осілими хліборобами, якими вони в переважній своїй більшості були впродовж багатьох віків, а народом козаків - прикордонних воїнів без певних місць проживання, які жили виключно розбоєм, не дотримуючись загальноприйнятих у цивілізованому світі законів і порядків. Осілий же народ - хлібороби Київської Русі - переселився, як твердили вони, під час навали татаро-монголів на північ, на землі Московщини. Це була надумана фальсифікація, покликана довести безпідставність вважати українців самобутнім, а тим більше стародавнім народом, який має багатовікову історію і право на свою незалежну державу, на звільнення з-під влади великоросійської деспотії.
Тенденційна, неправдива характеристика українського народу була одним із засобів виправдання чи заперечення існування національного гніту етнічно близького українського народу, гніту, що з часом посилювався, поширюючись і на культуру, і на соціально-економічну сферу суспільного життя, здійснюючи інтелектуальне пограбування України методом русифікації її інтелігенції.
Український народ - і селянство, і національно свідома, любляча свій народ інтелігенція, проте, залишаючись вірними своїй нації, прагнули її свободи, необхідної для нормального життя і розвитку, на основі вироблених віками звичаїв і традицій, своєї мови і культури, які забезпечували б найсприятливіші умови загального розвитку народу. Вони прагнули мати власну державу - гаранта національної свободи і прогресу.
У 1917 р. саме соціальні суперечності зумовили революційний вибух у Росії і кінець Російської імперії. У вогні революції український народ, очолюваний національно свідомою інтелігенцією, що розумілаісторичну необхідність Української незалежної держави, піднявся на боротьбу за її створення. В січні 1918 р. в Києві було проголошено незалежну державу - Українську Народну Республіку - УНР, а український народ - незалежною, самобутньою нацією. Та на зміну царській імперії прийшла більшовицька диктатура.
Сповідуючи марксистську теорію, більшовики ставились до націй як до породження капіталізму. В соціалістичному суспільстві, на їх переконання, нації не потрібні і, в інтересах загального прогресу, забезпечення рівності між народами, повинні бути ліквідовані. Як бачимо, їхня політика була не менш антиукраїнською, ніж політика царської імперії.
74 роки панування російсько-більшовицької диктатури стали найтяжчим періодом в історії народу України. Геноцид українського народу - страхітливий голодомор 1932-1933 років, - організований більшовиками з метою перетворення українців у слухняних виконавців їхньої волі - в "будівників соціалізму" (в дійсності - державного капіталізму), залишився в пам'яті народу як свідчення злочинності не лише його творців - більшовиків, а й тієї теорії, яку намагались реалізувати комуністи, - марксизму.
Незважаючи на намагання російських великодержавників представити боротьбу за незалежність України нічим не виправданою "зрадою Росії", народ любив і шанував борців за Україну - гетьмана Мазепу, борців за свободу і незалежність України Петлюру і петлюрівців, Бандеру і бандерівців, яких більшовики називали "буржуазними націоналістами" і "ворогами народу", а українці вважають їх національними героями. Бо саме їхня героїчна боротьба зберегла в українського народу відчуття його нездоланності як нації, його мужності у боротьбі за відродження Української незалежної держави, покликаної захищати свій народ від його зовнішніх і внутрішніх ворогів. Саме на цій основі в 1991 році виникла нова незалежна демократична Україна - утверджуюча реальність і життєвість української нації.
Loading...

 
 

Цікаве