WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження української нації і особливості її історії - Реферат

Походження української нації і особливості її історії - Реферат


Реферат
на тему:
Походження української нації і особливості її історії
Незважаючи на свою багатовікову історію, безпосередньо пов'язану зі світовою історією людства, український народ упродовж віків був маловідомий чи й зовсім невідомий багатьом народам світу.
Північне Причорномор'я - територія сучасної України - в часи до нашої ери заселялась різними племенами і народностями, пришельцями з різних частин світу. Одні з них залишились невідомими історії навіть за їхніми назвами, інші, дякуючи головним чином грекам, увійшли в історію під назвами кімерійців, скіфів, сарматів і різних слов'янських племен. Серед них уже в той час жила і багаточисельна слов'янська народність - руси. На відміну від інших неслов'янських народів, переважно кочівників, вони тут осіли як хлібороби навіки, вважаючи, що важко знайти кращі для хліборобства землі, ніж у Причорномор'ї, особливо в його лісостеповій частині.
Безпосередніми сусідами русів були кочівники, яких греки називали "царськими скіфами", русів же, осілих землеробів, вони помилково деякий час зараховували до скіфів. Насправді ж це були різні народи не лише за способом життя (кочівники-скотарі і осілі хлібороби), а й за їх походженням.
Руси Причорномор'я - численна гілка слов'янського етносу, - які уже їх сучасниками визнавались знатними хліборобами. Хліборобство становило основу їхнього життя, визначало їх побут, матеріальну й духовну культуру. Лісостепова частина Північного Причорномор'я, як ніяка інша місцевість, відповідала потребам русів-хліборобів. Тут були родючі землі для вирощування хліба, луги для худоби, ліси для будівництва житла (хат) та для палива, багаті на рибу ріки. З винайденням руської печі русичі могли не боятись лютих зимових морозів і не переселятися в пошуках теплих країв.
Північніше від русів-хліборобів уже в стародавні часи жили в умовах, далеко не сприятливих для хліборобства, народності, які в основному займалися полюванням і рибальством. Їхніми сусідами були не кочівники-скотарі і не розвинуті країни Близького Сходу і Середземномор'я, а племена інших етносів, що, проте, виявились подібними до північних русів характером своїх занять і тому з часом асимілювалися з ними. Спосіб життя та природні умови спричинили значну відмінність між русами півдня, заходу і півночі, яка з часом невпинно зростала, з'являлися у кожної народності свої звичаї, розбіжності у побуті, культурі, мовні особливості. В Київській Русі і в X ст. ще не існувало єдиної державної мови. Саме цим можна пояснити те, що з прийняттям християнства державною мовою на Русі була прийнята не руська (якоїсь руської народності), а староболгарська, так звана церковнослов'янська. Звичайно, в цьому відіграло свою роль і національне походження проповідників християнства на Русі Кирила і Мефодія. Ця мова запанувала не лише в церкві, а й значною мірою у всій Русі, хоча для кожної її народності існувала і власна розмовна. Про це свідчать немало домішок в церковнослов'янській мові окремих державних документів і літописів часів Київської Русі, наявність слів і висловів мов різних народностей Русі. А літературні твори писалися, в основному, мовою південно-західних руських народностей.
Відмінність між окремими народностями Русі, боротьба їхніх володарів-князів за княжі престоли зумовили уже в останні століття (ХІІ-ХІІІ) початок розпаду Київської Русі як великої держави, що об'єднувала всі руські народності. В кінці ХІІ ст. вона фактично була вже розділена на південно-західну - Київську, Галицько-Волинську - та Суздальсько-Московську держави. Саме цей розкол зумовив неможливість успішного опору Русі татаро-монгольським полчищам Чингісхана.
Природно, що саме в цей час у південно-західних землях Русі почали вживати поряд з назвою "Русь" і назву "Україна". Про це свідчить один з літописів того часу, де написано: "І великий плач був в Переяславі і в Україні" у зв'язку зі смертю в 1187р. переяславського князя Володимира Глібовича. Появу слова "Україна" в цьому літописі історики пояснюють по-різному. Більшість визнає, що вже в той час якась частина Київської Русі справді так називалась, хоча це слово більше не вживалося в тодішніх літописах. І цією частиною, безумовно, були Київське і Переяславське князівства - центральні землі Київської Русі, тому що про плач русів Суздаля і Москви з приводу смерті переяславського князя в той час не могло бути і мови. Адже минуло лише 18 років з часу пограбування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським. Правда, як вважають деякі історики, слово "Україна" могло з'явитися в цьому літописі і внаслідок неправильного його прочитання. Можливо, було написано не "великий плач був в Переяславі і в Україні", а "великий плач був у Переяславі і у країні". Слово ж "країна" в тогочасній мові русів очевидно означало не лише велику країну - Київську Русь, а й окремі її частини і землі, краї - країни, князівства. У даному випадку, автор, можливо, мав на увазі Переяслав і країну - Переяславщину. Помилкове написання, вірніше - прочитання, цього речення цілком можливе і виправдане, враховуючи особливість письма стародавніх літописців Русі - писати, не розділяючи слів.
Та, очевидно, ближчим до істини є визнання цього речення літопису як свідчення вживання слова-назви "Україна" уже у ХІІ ст. поряд із словом "Русь". Російські історики вважають появу слова "Україна" у ХІІ ст. наслідком лише помилкового прочитання літопису. В дійсності це слово-назва з'явилося значно пізніше, лише після розпаду Київської Русі, і було породженням ворожого ставлення до православних русинів польсько-католицької шляхти, проявом зневаги до українського народу. Українці прийняли цю назву лише внаслідок свого нерозуміння дійсного її змісту. Українці-малороси, переконують російські історики і політики, повинні не забувати, що вони належать до етносу русів-росів, і їм судилося жити на околиці - "у края" великої держави - Російської імперії. Вони повинні бути вірними їй, визнавати її своєю рідною. Про закономірність і необхідність цього говорить, на думку росіян, і сама назва - "Україна". Російські політики й історики, що дотримуються такої точки зору, виходять при цьому з російськомовного усвідомлення значення слова "Україна", ігноруючи його суть в українській мові.
Але в розумінні змісту назви "Україна" у росіян і українців є серйозні розбіжності. Значення префікса "у" біля кореня цього слова "край" в російській мові радикально відрізняється від його значення в українській. Корінь слова "Україна" - "край" - означає в російській мові розташування певної частини території Русі на її окраїні - "у края" Російської імперії. Прийменник "у" в російському його розумінні означає "возле" - тобто біля - що ніби підтверджує і саме розташування України - "на окраине России". Це давало російським великодержавникам можливість представляти Україну якимось неприродним додатком до могутньої Російської держави. Про державність України за такого розуміння цих складових назви "Україна" не могло бути й мови.
Російське трактування назви "Україна" зумовлювало і якоюсь мірою пояснювало негативне чи зневажливе ставлення правлячих кіл царської Росії і до самої назви "Україна", і до українського народу, а в російських шовіністів породжувало впевненість у збереженні Російської імперії і її панівних позицій в єдиному "руському" чи "російському" етносі.
Після ліквідації татаро-монголами Київської Русі як незалежної держави доля її окремих народностей набрала радикально відмінного характеру. Народності південно-західних земель Київської Русі - селяни-хлібороби, зберігаючи пам'ять про свою рідну країну - Київську Русь - і справедливо вважаючи свої землі її центральною, внутрішньою частиною, продовжували називати їх Україною чи Вкраїною (внутрішньою країною), а себе - її жителів - українцями, вкраїнцями.
Залишаючись бездержавним народом, під владою прилеглих держав, у безпосередньому сусідстві з неспокійними кочівниками, що дозволяли собі грабувати беззахисних селян,
Loading...

 
 

Цікаве