WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Пізнавальні можливості тексту та мета тексту (соціально-філософський аналіз) - Реферат

Пізнавальні можливості тексту та мета тексту (соціально-філософський аналіз) - Реферат

по-перше, метатекст - це визначена знаннєва конструкція, що втілює в собі спосіб прочитання реальності, який є, у свою чергу, одним із способів конструювання другої реальності - мистецтва (літератури, театру, музики), тобто завдяки метатексту можнапрочитувати реальність, накладаючи на неї метатекстуальну конструкцію, щоб цю реальність пояснити. В цьому полягає суть онтології - вчення про буття, яке конструює його, а метатекст є одним із способів побудови цієї онтології.
По-друге, метатекст може використовуватися як штучний спосіб для створення того, чого немає, тобто може використовуватися як знаннєва конструкція в художній творчості, в художньому знанні. Більш того, проблема метатексту набула кроскультурного характеру і пронизує всі види світогляду (міфологію, релігію, мистецтво), що і є підґрунтям для подальшого осмислення проблеми і розгляду феномену метатексту.
Фіксація дискурсу - це складова частина самого тексту. А це означає: спочатку цей дискурс треба відтворити фізично чи в уяві. Фіксація на письмі займає місце мови, тобто текст стає текстом тільки тоді, коли записується безпосередньо буквами те, що означає дискурс. Метатекст, в першу чергу, - первинна даність всього гуманітарно-філософського мислення, у тому числі, богословського та філософського в його джерелах, а текст є безпосередньою дійсністю, дійсністю думки.
Звертаючись до співрозмовника, суб'єкт дискурсу говорить щось про щось. Те, про що він говорить, виступає референтом дискурсу. Як відомо, цю референтну функцію підтримує речення, що є першою і найпростішою одиницею дискурсу. За допомогою референтної функції мовлення "вливається у всесвіт" (висловлення Густава Гільйома). Будь-який дискурс є спочатку об'єднаний зі світом.
В оповіді співрозмовники присутні не тільки один для одного, але і для ситуації, оточення, різноманітного середовища дискурсу. Отже, відбувається повернення до реальності, що зазначена "навколо" співрозмовників. Тому текст і метатекст не можуть існувати без посилання: метапрочитання як інтерпретація може здійснити точне посилання, що несе в собі смисл і зміст. Невизначеність і нерозуміння, що затримують і є перешкодою сприйняття, залишають текст наче "у повітрі", за межами світу чи без світу взагалі. За допомогою цього стирання зв'язків зі світом кожен текст має властивість вступати у зв'язок з усіма іншими текстами, що займають місце різноманітної реальності, на яку посилаються в живому віщанні. Це відношення тексту до тексту на рубежі стирання світу, про який ми говоримо, одержує характеристики квазісвіту і породжує метатекст літератури чи культури взагалі.
Розглядаємо художній словесний текст як висловлення, а "висловлення із самого початку будується з урахуванням можливих реакцій на відповідь, заради яких воно, по суті, і створюється. Роль інших, для яких будується висловлення.., є надзвичайно важливою...", бо для них "моя думка вперше стає дійсно думкою (і тільки так і для мене самого) не пасивних слухачів, а активних учасників мовного спілкування. Той, що говорить, із самого початку очікує від них відповіді, активного відповідного розуміння" [7, 275].
Неможливо передати іншому свою думку за допомогою слова, оскільки внутрішня форма слова збуджує у реципієнта розвиток його власної думки. "Внутрішня форма слова, яка озвучена тим, хто говорить, дає напрямок думці слухача, але вона тільки збуджує цього останнього, дає тільки можливість розвитку в ньому значень, не окреслюючи меж його розуміння слова" [8, 48].
Складна багатофакторність та поліструктурність будь-якого культурного контексту призводять до того, що тексти, які входять до нього, можуть проглядатися як на синтагматичних, так і на риторичних осях. Саме цей другий тип співрозташувань виводить семіотичну структуру зі сфери несвідомих механізмів у сферу усвідомлення семіотичної творчості. Проблема різних співрозташувань різнорідних текстів, так гостро поставлена у мистецтві і культурі ХХ ст., по суті, належить до дуже давніх. Саме вона лежить в основі низки питань, що пов'язані з темою "текст у тексті". "Текст у тексті" ? особлива риторична побудова, у якій відмінність у загадковості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови і читацького сприйняття тексту. Переключення з однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу на якійсь внутрішній структурній межі стає у цьому випадку основою генерування смислу. Така побудова, насамперед, загострює момент гри у тексті: з позиції іншого способу кодування, текст набуває рис підвищеної умовності, виявляється його грайливий характер, іронічний, пародійний, театралізований зміст. Водночас означується роль меж тексту, як зовнішніх, що відділяють його від нетексту, так і внутрішніх, що розділяють ділянки різної кодованості.
Гра глядацькими відчуттями різної реальності відбувається, коли театральне дійство сходить зі сцени і переноситься в реально-побутовий простір зали. Гра на зіставленні "реального - умовного" характерна для будь-якої ситуації "текст у тексті". Найпростішим прикладом є включення картини в картину, театр у театр, фільм у фільм чи роман у роман. Подвійне закодування деяких ділянок тексту, які ототожнюються з художньою умовністю, призводить до того, що головний простір тексту сприймається як "реальне". Це ми можемо простежити, наприклад, у "Гамлеті", де перед нами не тільки "текст у тексті", а й "Гамлет" у "Гамлеті": п'єса, що розігрується з ініціативи Гамлета, повторює підкреслено умовною манерою (спочатку пантоміма, потім підкреслена умовність римованих монологів, які перебивають прозові репліки глядачів - Гамлета, короля, королеви та Офелії) п'єсу, яку створив В.Шекспір. Умовність першої підкреслює реальність другої. Щоб акцентувати це почуття у читачів, В.Шекспір вводить до тексту метатекстові елементи: перед нами на сцені здійснюється режисура п'єси. Гамлет перед публікою дає акторам вказівки, як їм потрібно грати. Шекспір показує нам не тільки сцену, а й що, на нашу думку, ще важливіше - репетицію сцени.
Подвоєння - найпростіший вид виведення кодової організації у сферу усвідомлено-структурної конструкції. Не випадково саме з подвоєнням пов'язані міфи про походження мистецтва: рима як "витвір луни", живопис як "окреслена вугіллям тінь на камені" тощо. Серед засобів творення в образотворчому мистецтві локальних суб'єктів із подвійною структурою важливим є мотив дзеркала в живописі та кінематографії. Мотив дзеркала часто трапляється у найрізноманітніших творах ("Венера і Амур" Веласкеса, "Портрет банкіра з жінкою" Ван-Дейка та багато інших). Однак ми відразу стикаємося з тим, що подвоєння за допомогою дзеркала - це не просте повторення. Змінюється вісь "праве-ліве", а частіше до площини полотна чи екрана додається перпендикулярна до нього вісь, яка творить глибину чи додає ще одну точку зору вже поза площиною. На картині Веласкеса до погляду глядача в одному
Loading...

 
 

Цікаве