WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Об’єкт і предмет українознавства - Реферат

Об’єкт і предмет українознавства - Реферат


Реферат
на тему:
Об'єкт і предмет українознавства
У науці, як і в житті, постають корінні питання, без відповіді на які не можна не те що досягти мети, а й з'ясувати напрямок руху, зрозуміти його сенс.
До них відноситься і визначення об'єкта та предмета науки. Через об'єкт і предмет усвідомлюємо її сутність, соціальну доцільність. З них починається обґрунтування методологічних засад, місця і ролі в системі наук, методу дослідження тощо.
Появу нової науки в системі діючих, завжди зустрічали (визнавали чи заперечували) саме по її об'єкту і предмету. Їх визначення стало рівнозначним визначенню, а відтак і визнанню самої науки. Тільки оригінальність і обґрунтованість "власного" предмета давали "право" на подальше її утвердження. Такий підхід у науці складався історично під впливом тенденції до все наростаючої її диференціації від середньовіччя майже до середини ХХ ст.
Інтеграція знань - визначальна тенденція розвитку науки кінця ХХ - поч. ХХІ ст.
Підкреслюючи прогресивну природу диференціації, її роль у все глибшому пізнанні світу і в формуванні наук, зауважимо: процес розвивався таким чином, що почав створювати все більше складнощів на шляху цілісного пізнання, перетворюючись, так би мовити, у річ у собі. У нових вузьких галузях науки, число яких продовжувало невпинно зростати, творилася своя особлива термінологія, свої методи дослідження, свої прийоми мислення. Справа доходила до того, що навіть фахівці однієї галузі, але суміжних її ділянок переставали розуміти один одного і за таких умов наступала якась глухота між галузевими науками. Кожна з них, образно кажучи , бачила тільки "власне дерево" і не помічала "лісу".
Життя вимагало розв'язання цього протиріччя. Єдність світу, єдність процесу пізнання потребували і єдності наукових знань. Бо "наука, - як справедливо зауважив М.Планк, - єдине ціле... У дійсності існує неперервний ланцюг від фізики і хімії, через біологію і антропологію до суспільних наук, ланцюг, який у жодному місці не може бути розірваний, хіба що тільки по сваволі". І кінець ХХ ст. дав багато прикладів спочатку в природничих, а згодом і в гуманітарних науках потужного руху - органічного поєднання різних галузей знань.
Причому тенденція до інтеграції тепер проявляється уже не тільки в поєднанні знань окремих галузей науки, а й у формуванні цілих наукових комплексів. Ці процеси істотно активізують пізнання світу, освоєння людиною довкілля і, як наслідок, відбиваються на самій людині, її подальшій долі. В їх контексті особливо гострою постає проблема єдності знань у вивченні самої людини і суспільства в цілому. Простежується закономірність: чим вищим стає рівень свідомості людей, їхня активність у пізнанні й освоєнні світу, утвердження в ньому, - тим глибшими і повнішими мають бути знання, по-перше, про досліджуваний об'єкт (світ, явища, сторони і т.п.); по-друге, про саму людину в усіх проявах її буття та духовних вимірах як своєрідного мікровсесвіту. Оскільки людина - "це загадка в світі, і найбільша, можливо, загадка... Людина хоче пізнати саму себе й у цьому бачить розгадку буття..." Людина, будучи частиною Природи, подібно їй безмежна у своїх можливостях.
Зміна сутності і ролі людини в навколишньому світі (середовищі) потребують адекватних зусиль у самопізнанні, самовдосконаленні. Тут не може бути розриву. Такий розрив - небезпечний не лише для неї самої, а й для подальшої еволюції довкілля. У даній закономірності знайшла свій логічний прояв і тенденція до інтеграції знань. Хоч її утвердження не ставить під сумнів необхідності і важливості подальших поглиблених досліджень об'єкта (диференціації процесу пізнання). Вона тільки вказує на органічну єдність їх і кінцеву підпорядкованість поглибленої диференціації цілісному пізнанню об'єкта.
Такий підхід до вирішення наукової проблеми стає особливо актуальним, коли його розглядати через призму українського життя, тих чинників, які тут так довго діяли і, на жаль, продовжують діяти ще й тепер.
Отже, не тільки з позицій науки, а насамперед реального життя, проблема єдності цих, здавалося б взаємовиключаючих тенденцій, стає все більш актуальною.
Українознавство як методологія, засіб цілісного пізнання України й українства
Тепер у своїй новій іпостасі - утвердження українства як сили самодостатньої, народу самобутнього, ми особливо гостро відчуваємо невідповідність наших знань про себе.
Причини тому добре відомі.
Так складалося століттями, що пізнання і самопізнання в нас обмежувалися переважно рівнем фольклору: народних пісень, звичаїв, обрядів, побуту. Тому не тільки для простих людей, а й для національної еліти ще в ХІХ ст. залишалися без відповіді сакраментальні питання: "хто ми, чиїх батьків діти...", якого роду - племені, якого народу ми нащадки?
І коли б відповіді на ці питання були потрібні тільки в минулому... Та, на жаль, сьогодні сили доводиться витрачати не на їх пошуки, а на дискусії - треба чи ні нам займатися самопізнанням і самовдосконаленням. А коли треба, то як себе вивчати: по частинах чи як ціле. Здавалося б, а яке це має значення - як вивчати. Головне - вивчати. Проте виявляється, це принципово важливо. Від того, якою буде відповідь на поставлені питання, залежатиме не тільки характер відношень між науками (будуть вони діяти як ціле чи як своєрідні контрагенти), а й сприйняття українознавства як цілісної науки, методології, універсального засобу пізнання і самопізнання, творення і самотворення України й українства як цілого. Визначати ж методологію цілого не можна за окремо взятою його частиною і навіть механічним з'єднанням кількох частин. Тому що це суперечило б логіці системних зв'язків світу, субординаційного підпорядкування частин цілому. На рівні здорового глузду така алогічність добре ілюструється відомим народним висловом про той випадок, коли "хвіст управляє лисицею".
Пізнання по частинах нагадує виробництво комплектуючих деталей до механізму, який ще потрібно зібрати і включити в дію. Тоді і тільки тоді можна буде говорити про якості механізму. Поки ж у пошуку відповіді на питання - як і що вивчати, не можна не бачити прояву двох тенденцій: розширення і поглиблення процесу формування українознавства як науки про системне і цілісне пізнання народу і його країни; та не сприйняття його, а то й активної протидії спробам, як це декому здається, включити цілий комплекс дисциплін "до складу штучно створюваного конгломерату під назвою "українознавство", вважаючи цей термін "спадщиною до державного існування України". Перша тенденція найбільш адекватно була осмислена і відтворена в науково-дослідній, освітній та просвітницькій роботі Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса Шевченка (тепер НДІУ Міністерства освіти і науки України).
Від початку 90-х років (часу
Loading...

 
 

Цікаве