WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна самоусвідомленість літературного процесу - Реферат

Національна самоусвідомленість літературного процесу - Реферат

української культури, що перебувала в стані реанімації національної свідомості, органічним рушієм літературного розвитку, а породило внутрішнє рефлектування модерного художнього слова з мінімальним виявленням естетики потворного. Виняток становив хіба що В.Винниченко в доеміграційний період своєї творчості. Натомість, розмірковуючи над національними джерелами модернізму, критики "Української хати" взяли на "озброєння" філософську тезу Г.Сковороди про щастя як кінцеву мету розвитку особистості, з якої вивели новочасну концепцію діяльного індивідуалізму (за якою малося на меті "перетворення" українського народу в націю), а сковородинські "моменти релігійного піднесення духу" співвіднесли із змістовим наповненням символу як одиниці художнього виміру модернізму, у такий спосіб протиставляючи його "містичному морю пітьми" (за С.Пшибишевським).
Актуалізація внутрішнього світу людини в період неоромантизму, на який припала чергова хвиля Відродження в Україні, активізувала художню свідомість із сталими архетипами національного образного мислення (земля, природа, домівка, мати, доля, ідея Бога, Божа Матір), що в новому художньому вираженні почали функціонувати в прозі як акцентовані топоси духовності. Але вже на поч. 20-х років, у період другої хвилі модернізму, згадані символізовані архетипи набули додаткового полівалентного смислового навантаження в сув'язі з новими поняттями про людину, її внутрішній світ, індивідуальні й суспільні рефлексії. Наприклад, архетип "мати" як уособлення родинної основи Т.Шевченка асоціювався найперше з "долею" та "музою", у новелах В.Стефаника підноситься до рівня святих (мати відчуває за собою право благословити на смерть грішну доньку), а в новелі М.Хвильового "Я (Романтика)" відданий революції більшовик матір розстрілює. Земля, що в однойменній повісті О.Кобилянської стала причиною братовбивства, як архетип піддається семантичній розбудові в М.Івченка (ряд: земля - рід - народ - нація), а в повісті В.Домонтовича "Без ґрунту" переноситься в підтекст як кодовий знак духовності людини, що відчуває зв'язок із нею. Архетип "доля" завдяки циклічності функціонування, зосібна в прозі Б.Лепкого, а надто В.Стефаника, поглиблює екзистенційні мотиви нарації та зміщує акценти її з образу селянина на образ інтелігента як героя, зболеного долею народу.
Позначаючись наявністю ідеї Бога як сталого архетипу, українське письменство на кінець XIX - поч. XX ст. у зв'язку із зіткненням "філософії серця" Г.Сковороди та "філософії життя" Ф.НІцше було поставлене перед гострою проблемою вибору нового національного світовідчуття, що мало сприяти формуванню органічного для української літератури модернізму. Яскравий приклад - творчість О.Кобилянської, індивідуалізм якої визначався неоромантизмом, а саме тому сходження окремої сильної особистості до "вищого чоловіка" омріювався невіддільно від сходження до зрілості українського народу (у розумінні нації). Звідси в нашій культурі єдність етичного та естетичного начал, яку в модерністських шуканнях не зуміли подолати навіть прозаїки, поорієнтовані на західноєвропейський модернізм, - ні О.Плющ, котрий поставив перед собою як українським інтелігентом завищену "програму" духовної реалізації і не виконавши її, покінчив життя самогубством; ні А.Кримський, який створив образ професора-неврастеніка Андрія Лаговського, водночас вважаючи Ф.НІцше за божевільного; ні Г.Хоткевич, автор ранніх модерністських творів, який у процесі письменницької еволюції прийшов до Божої любові як світовідчуття, а проблема духовного лідерства виявилася в його творчості основною (тетралогія з життя Т.Шевченка), - не кажучи вже про альтруїстів-богошукачів (Б.Лепкий, М.Чернявський). З цих самих причин не розвинулася вповні в українській літературі й школа В.Винниченка (тут можна назвати хіба що М.Могилянського). Що це? Вже згадувана амбівалентність? Безумовно, але не тому, що українські письменники не змогли дотягтися, умовно кажучи, до західноєвропейського модернізму, а тому, що йшли за власними творчими спонуками, інтуїтивно керуючись потребою відповідності внутрішньої та зовнішньої форм художнього слова (за О.Потебнею), залишаючи в такий спосіб демонізм осторонь національного варіанта модернізму, а точніше, не роблячи його необхідною складовою новітнього українського мистецтва. Через те нічого немає дивного, що, на думку Г.Грабовича (прихильника парадигми західноєвропейського модернізму), О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Леся Українка, "хоча і віддавали належне" поетиці модернізму, "але в багатьох випадках цілком заплутувалися в ній, мало зробили для того, аби чітко її сформулювати, а відтак і підтримати".
Шар духовності етичних, естетичних та релігійних вимірів української культури виявився основною причиною опозиційності українських письменників західноєвропейському модернізму, що здавна визначав характер психологізму та загалом "змістовного начала як явища психічного" (Б.І.Антонич) під пером видатних майстрів слова на шляху національного розвитку. Цілком зрозуміло, що "усіченість" бачення світу за рахунок позитивного, зокрема, гармонійної єдності людини і природи, поза дисгармонійним началом зла, що в своїй боротьбі з добром становлять цілісну картину світобудови, не могла не турбувати українських модерністів передусім, які впроваджували в художню практику чуттєву багатоманітність, значною мірою спровоковану "філософією життя". Ось чому з'являється розширення діапазону осмислення буття в модерністському стильовому оформленні (В.Винниченко, М.Яцків, А.Хомин). І тут вражає те так наявність неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму на ґрунті символізації образів та предметів художнього світу твору, як найчастіше, - їх зрощення в національному варіанті (майже поза "літературщиною") з огляду на інтровертність на водночас емоційність вдачі українців, водночас зумовлене спадкоємністю попереднього художнього досвіду. До речі, тяглість стильових тенденцій в українській літературі була притаманна й попереднім епохам. Вочевидь при порівнянні раннього українського модернізму із західноєвропейським слід враховувати різностадіальність розвитку нації.
Проекція на національну іманентність розвитку літературного процесу увиразнює своєрідність українського варіантаімпресіонізму у враженнєвій безпосередності автора чи героя (М.Коцюбинський, С.Васильченко, Г.Журба) та ситуативній природності експресіонізму, що досягається завдяки хронотопним характеристикам (В.Стефаник, М.Яцків, А.Хомик, О.Турянський). Це стосується й вияву бароково-готичного відлуння в українській прозі як модерністського, що перегукується з ознаками новітніх художніх явищ прагненням до сюжетного експерименту, спровокованого спокусою пізнання імморальних сфер, зокрема завдяки зазиранню за межу Божого. "Перегравання" біблійної теми (Хоткевичем в "Авіроні" Франкового "Мойсея" з метою опрощення пророка), європейської класики (В.Винниченком - сюжету вставної новели з "Дон Кіхота" М.Сервантеса в повісті "Історія Якимового будинку"), "таїни" людської натури (М.Коцюбинським в оповіданні "Дебют"), "сюжету" багатовікової підневільної історії українського народу в думі-казці "Ось та Ась"), - фольклорного матеріалу Н.Кобринською задля містичних "візій у власних казках, які письменниця співвідносила із "Зачарованим колом" Риделя, "Весіллям" Виспянського, "Затопленим дзвоном" Гауптмана, "Сімома легендами" Келлера, - шлях, що торувала українська проза кінця XIX - поч. XX ст. у пошуках національного варіанта модернізації бароково-готичної традиції з метою поглибленого розкриття внутрішнього світу новітньої української людини, вже аж ніяк не одновимірної у своїх позитивах і негативах. Звідси нетрадиційність сюжету і такі новітні засоби художнього зображення, як "очуднення", містичні візії, сни, марення, символізація
Loading...

 
 

Цікаве