WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна самоусвідомленість літературного процесу - Реферат

Національна самоусвідомленість літературного процесу - Реферат


Реферат
не тему:
Національна самоусвідомленість літературного процесу
Література кожного народу як цілісне художнє явище самоувиразнюється згідно з власними закономірностями розвитку, що складалися протягом багатьох століть на підставі відбору та органічного засвоєння постійно оновлювальних модифікацій національних культурних традицій. Хоча це аж ніяк не виключає здійснюваних упродовж історії контактів з іншими літературами. На кінець XIX - поч. XX ст. проблема вибору подальшого шляху літературного розвитку загострилася у зв'язку із збігом у часі двох логічно протилежних, але історично важливих для України етапів: черговою хвилею національного відродження та давно назрілою потребою інтеграції у світ європейського мистецтва.
Національна іманентність художнього розвитку, як дослідницький аспект покликаний виявити внутрішні "механізми" творення літературного процесу. Тим паче, що в перехідні моменти історії з огляду на відмирання застарілих художніх традицій та лише народжування нових художніх тенденцій оголюються мистецькі явища у своїй першоджерельності. Ось чому в цей період актуалізуються як давні проблеми обрання митцем об'єкта зображення, співвіднесення етичних та естетичних начал творчості, стійкості літературних традицій або схильності до сприйняття чужого мистецького досвіду, послідовності засвоєння запозичених змістового та формального начал художнього твору, превалювання тих чи інших стильових тенденцій, а точніше - спосіб їх функціонування, так і нові - становлення і, зокрема, модернізму та загалом міри присутності в ньому естетики потворного експерименту та інші питання, похідні від попередніх. А розв'язання їх не в останню чергу залежить від пріоритетів книжних чи фольклорних традицій або характеру розриву з ними, а також специфіки національного художнього мислення. Останній чинник внутрішнього творення літературного процесу виявився змінним у своєму історичному розвитку - і не так у зв'язку із ментальною якістю, як радше у зв'язку з типом художньої свідомості. А саме: на поч. XX ст. зображення національного характеру й етнографічної атрибутики за зовнішніми виявами перейшовши етап художнього вираження національної стихії загалом, вираженням суб'єктивно національного "бачення" зображуваного, зокрема й інонаціонального. У цьому зв'язку варто згадати дещо задавнену в часі, але ще досі актуальну думку П.Виходцева про те, що навіть у тому випадку, коли справжній митець "безпосередньо говорить про загальнолюдське і його твори стають набутком всього людства, читач завжди може визначити те конкретне соціальне, національне й етнографічне середовище, яке зумовило особливості художнього бачення письменника".
Правомірна актуалізація естетико-психологічного підходу (а цього потребує національне іманентний аспект) до вивчення художньої практики дає підстави розглядати ментальність як позалітературну наукову категорію, плідно діючу за системного літературознавчого аналізу. Більше того, виступає одним із визначальних ідентифікаційних факторів. Разом з тим, слід мати на увазі, що об'єктом дослідження може бути і є не лише національна література як синергетична система, а й окремі її періоди, що постають як цілісність, з виокремленням родів та жанрів і обов'язково врахованою домінантою доби. Тут спостерігається десь приблизно таке саме співвідношення між частинами цілого, що виникає при спрямуванні компаративістичних зіставлень не на національні літератури, а на різні види національного мистецтва однієї культури. Бо саме за такої умови культурно-історичний аспект "відкриває" цілісність художньої свідомості нації в певний історичний період, а своєю чергою виникає можливість кожне художнє явище оцінювати за його власними законами. Приклад цьому - пошуки українського варіанта модернізму в літературі та живопису.
Самоусвідомленість літературного процесу, акцентована з погляду його своєрідності, спричинилася в кінці XIX - на поч. XX ст. до дискурсу ідеї національного літературного розвитку. Відтак, у національній концепції літератури І.Франка, прихильника культурно-історичної та естопсихологічної методології в літературознавстві, значно раніше за Ю.Шереха, автора теорії органічно-національного стилю, особливого значення набуває проблема еволюційності та органічності літературного розвитку поза модою, штучністю та сліпим наслідуванням проминальних чужорідних художніх явищ, у І.Стешенка - ієрархічна вибудова естетичних цінностей, у Г.Хоткєвича - теорія символу як універсальна модель творення літератури, у М.Євшана - проблема самоорганізації таланту в контексті самоорганізації культури, у А.Товкачевського - індивідуалізація творчості згідно із сковородинською тезою "пізнай самого себе" та символістського прочитання Біблії, у М.Сріблянського та М.Могилянського - культурна професійна творчість як опозиція українофільству, у Лесі України, поза теорією неоромантизму, - ідея долання інерції національної ментальності, пізніше розвинена В.Державіним, а у Ю.Іваніва-Меженка - теорія прогностичної критики, що передбачає доповнення питомо національних прикмет української літератури тими, яких в ній бракує з огляду на світовий художній процес. Тут важливо зазначити, що ніхто із згаданих авторів, ані ті, хто зважав на національний менталітет, ані ті, хто був прихильником долання його інерції жодною мірою не заперечував плідності впливу західноєвропейської літератури, але всі, як і російські слов'янофіли, що постали не без впливу Г.Сковороди, боячись уподібнення інонаціональному художньому мисленню, обстоювали оригінальний, несхожий на інші шлях літературного розвитку з метою не втратити свого національного обличчя.
З огляду на Франкову концепцію історії національної літератури та похідні від неї критерії оцінки мистецьких явищ, корельовані рецептивною естетикою, західноєвропейський модернізм став випробовуванням на сталість художніх традицій, а відтак, чинником виявлення можливих векторних ліній подальшого літературного розвитку, зокрема й українського модернізму в "пом'якшеному" варіанті на зразок східно-слов'янського.
При тому, що український модернізм у сучасному літературознавстві означується як література "висока" (Т.Гундорова), амбівалентна щодо західноєвропейського модернізму (С.Павличко), міфологічна (Я.Поліщук), маргінальна (О.Забужко), З.Моренцю вдалося довести наявність в українській літературі модернізму як "вибуху" культури. Точніше, творчістю раннього П.Тичини визначити одну з двох крайніх точок "вибухової ситуації", що фіксувала літературну "межу століть" (першу - означила драматургія Лесі Українки). Знаменно, що "вибух" української культури не лише "розосередився" у двох епіцентрах, а й у різних літературних родах: драматургії й поезії. Українська проза кінця XIX - поч. XX ст. у співмірно вершинних художніх явищах до поезії та драматургії, - О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Стефаник, - опинилася на концентричних колах "вибуху" культури, становлячи проміжну ланку модерного літературного процесу, що історично збіглася змодернізмом. А епатажність, що супроводжувала "вибух" у загальноєвропейській культурі (за Т.Адорно), в українській літературі виявилася заміненою шоковим станом подивування людини від пізнання свого зв'язку з космосом, більше того - відчуття СЕБЕ ЙОГО часткою. Слова Лесі Українки "Я - дух, що буде вічно жити" дістали своє образно-символічне увиразнення в поезії П.Тичини.
В Україні модернізм не склався і об'єктивно не міг скластися як система на зразок західноєвропейського, бо українська література в період становлення модернізму перебувала на хвилі культурного відродження і західноєвропейський нігілізм був їй чужий. Тому-то відлуння сакраментальної фрази Ф.Ніцше "Бог помер!", автор якої розглядав християнство як джерело кризи сучасної йому епохи, не стало для
Loading...

 
 

Цікаве