WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості - Реферат

Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості - Реферат

політичної еліти і громадськості. А це є свідченням того, що в нашому суспільстві бракує здорового націоналізму. Тому необхідно на державному рівні пропагувати український дух, виховувати національно-патріотичну свідомість громадян.
В Україні вже стало традицією: кожний новий уряд створює свою міфологію. В діючому уряді політична міфологема формулюється так: "Вперше за роки незалежності виконавча влада в Україні перестала бути інструментом у боротьбі між політичними силами. Тепер відносини "влада - суспільство" набувають характеру контракту. Суспільство робить замовлення - влада виконує. І це створює можливість для партнерських відносин між владою і громадянами. Я вважаю такі правила взаємин між урядом і суспільством чесними" [3]. Насправді, суспільство потребує значно вищих стандартів життя, однак влада ігнорує такі суспільні запити і встановлює свою шкалу соціальних благ.
Позиція Президента України В. Ющенка в національно-духовних пріоритетах визначається більш реалістично. Він занепокоєний тим, що процес консолідації нації, відтворення української ідентичності, інтеграція нашого суспільства йде незадовільно. Український лідер усвідомлює: якщо в нації забрати чотири компоненти - мову, традиції, історію, національну церкву - вона загине як держава. В. Ющенко переконаний: "В Україні немає і не буде альтернативи українській мові як мові державній та мові офіційного спілкування. Це мова нашої свободи. Але жоден громадянин не відчує дискомфорту у праві говорити рідною мовою, жити чесно і заможно на українській землі" [17]. Якщо такі заяви будуть підкріплюватися практичними діями, то оздоровлення національної свідомості неминуче відбудеться.
Необхідність оптимізації мовно-культурного простору спонукало Міністерство юстиції винести на суспільне обговорення проект Концепції державної мовної політики в Україні, розроблений Національною комісією з питань зміцнення демократії та затвердження верховенства права. Сьогодні в Україні не існує чіткої та гармонійної системи бачення державної мовної політики, визначення її критеріїв, правових і організаційних принципів розвитку та застосування державної мови і мов національних меншин. Державна мовна політика має суперечливий характер, що, у свою чергу, призводить до дестабілізації, зростання соціального напруження в суспільстві. Тому питання формування та реалізації державної мовної політики України повинно стати пріоритетним у системі влади і виконувати стратегічну функцію, яка полягає в забезпеченні мовних прав громадян, незалежно від їх етнічної належності. Тобто мовне питання безпосередньо стосується прав і свобод людини та громадянина, які має забезпечувати кожна демократична країна.
Підвищена увага до мовної політики пов'язана з відвертими спекуляціями на цьому ґрунті проросійських політичних сил. Реальним свідченням такої агресивної спекуляції, що веде до русифікації нашої держави, є недавня заява департаменту інформації та друку МЗС РФ щодо стану російської мови в Україні. Імперським тоном Москва заявляє, що Росія не буде ігнорувати випадки дискримінації великої та могутньої російської мови і представляти це як незначне суспільне явище. "Гонителям російської мови в Україні необхідно нарешті усвідомити, що двомовність на теренах України - це історично усталене явище", - запевняють нас представники російського МЗС. Тому займатися викоріненням російської мови просто контрпродуктивно. Очевидно, російські офіційні особи не читали нашу Конституцію, зокрема частину другу статті 10, де йдеться про те, що українська мова є державною і в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.
Оскільки мовна проблема сьогодні є найбільш контроверзійною, то лише ефективна державна політика спроможна забезпечити її врегулювання. Формуючи таку політику, слід враховувати, що мова виступає центральною ланкою національної ідеї, головним критерієм демократичних стандартів суспільства. Змістовно сучасна українська національна ідея, вважає М. Михальченко, передбачає наступне: "По-перше, вона повинна постійно оновлюватися, модернізуватися... Тільки нове, підкреслював Г. Гегель, має якості нездоланності, тільки йому належить перспектива... По-друге, вона повинна бути передовою, прогресивною. Це означає, що вона має відповідати висхідним тенденціям розвитку людства в сферах політики, економіки, культури, освіти, науки і технологій. По-третє, вона повинна бути конструктивною, творчою... Українська національна ідея ефективно виконала деструктивну функцію щодо тоталітарної ідеології... Але потрібен наступний крок - створити реальні умови для самореалізації нації і країни, зростання добробуту людини, захисту її прав і свобод, забезпечення економічного зростання, підняття моральності суспільства" [13, 21]. Утвердження української політичної нації немислиме без рідної мови, громадянства і патріотизму.
Використовуючи лояльність нинішнього політичного режиму в Україні, Росія продовжує поширювати свої неоімперські амбіції шляхом агресивної мовної політики. Домінування проросійської політики у мовній сфері веде до деградації національної свідомості та маргіналізації україномовних громадян. Тому має рацію М. Рябчук, коли стверджує: "Україномовний світ фактично залишається аналогом "третього світу" в межах однієї країни - світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низько кваліфікованих робітників у містах; тим часом як російськомовний світ є "першим світом" міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів... Українська мова є не лише об'єктивно другорядною (бо майже не функціонує у війську, у вищій школі, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій культурі), вона також є суб'єктивно другосортною, бо саме так - із погордою, настороженістю й навіть неприязню - їїсприймає більшість русофонів" [16, 115]. Такі реалії нинішнього українського суспільства вимагають реалізації українофільської політики, що передбачає виховання молодої генерації на прикладах власної історії, українських традицій, кращих зразків вітчизняної культури.
Маргінальний статус духовно-культурних цінностей, другорядність мови титульної нації детермінує меншовартісну національну свідомість, низький рівень самоідентифікації громадян, периферійність державності. Сьогодні як у вихованні молоді, так і в офіційній політиці бракує національної складової. Тому наразі актуальними видаються ідеї М. Міхновського, який ототожнює націю і державу. "Державна самостійність, - пише він, - є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [14, 55].
Більш концептуально самостійницьке буття етносу бачить ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Він ставить націю на перше місце в загальній системі політичних цінностей. "Коли Україна хоче вийти із стану провінції, - стверджує вчений, - мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного і політичного нації... Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ. Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини даного моменту... Вона не повинна робити угод з жодними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, лише вона має надавати зміст національній волі" [5, 406]. Громадяни, що
Loading...

 
 

Цікаве