WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості - Реферат

Мовно-культурні та політичні чинники виховання патріотичної особистості в умовах кризи національної свідомості - Реферат

багатства і науки, за Франком, потрібне зростання почуття милосердя, любові до людей і справедливості. "Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співпраці з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу - отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому" [20, 464]. У своїй творчості І. Франко об'єднує українську національну ідею в модерну державницьку концепцію, що орієнтована на соціальну справедливість, ідейний та духовний поступ українського суспільства.
Лише національна духовність, культура, мова, релігія здатні зародити в душах зерна українського патріотизму. Апріорі рівень цивілізованості нації визначається духовно-культурними чинниками. Для українського етносу культура, традиції відтворювалися на генетичному рівні, формуючи його світогляд і спосіб життя. Адекватно розуміти українську культуру можна крізь призму консервативних цінностей: "Кожна суспільна група, що хоче будувати, організовувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе, - вважає Липинський. - Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму історичного досвіду, здобуту її попередніми поколіннями в боротьбі за існування й переданого "з молоком матері", з вихованням поколінням слідуючим. Оця сума певних суспільних вартостей... творить те, що ми називаємо культурою. Без культури немає нації, без традиції немає культури. Без об'єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об'єднатись і зорганізуватись нація" [10, 70]. Нинішній низький рівень культури, брак духовних цінностей більшості українських громадян перетворює їх на об'єкт масових політичних маніпуляцій.
Важливою передумовою гармонійного розвитку сучасного українського суспільства, утвердження стабільної держави є належний захист культурно-національної ідентичності. "Травматичний" стан сучасного духовно-культурного середовища обумовлюється багатовіковою бездержавністю України, агресивною політикою колоніальних властей, перманентною асиміляцією наших етнічних цінностей. "Оскільки саме через культуру народу індивід отримує все необхідне для життя, - говорить І. Курас, - всі засоби для існування: мову, цілі, способи життєдіяльності, орієнтири для дій, психологічний автоматизм, а буття в культурі переживається індивідом як органічний і психологічно комфортний "природний стан душі", то зрозумілим є деструктивні для особистості і цілих спільнот наслідки руйнації національних культур. Відтак опіка над культурою і підтримка національної культурної спадщини... постає важливим внутрішньополітичним завданням, реалізація якого слугуватиме гарантією збереження культурно-національної ідентичності держави на тлі сучасних трансформаційно-нівеляційних процесів" [9, 490].
Відомий український політолог, один із засновників націології О. Бочковський вважає культуру головним критерієм національної самобутності. Подаючи свою схему національного відродження, він зазначав, що перша фаза національного пробудження має суто культурний характер. "Культура, - пише вчений, - це свого роду мірило своєрідності й вартості нації. Ступінь поширення і, головне, поглиблення культури в масах - це одна з передумов перетворення народу в націю. Нація як така немислима без власної культури. Культура - перший і вирішальний етап на шляху національного самовизначення кожного народу. Ось чому мова і релігія, письменство і мистецтво були і є народотворчими чинниками" [2, 77]. Тобто нація настільки і тому постає самодостатньою, наскільки вона виявляє культуротворчу здатність. Для нації культура є тим, чим для людини - її особистісні риси.
Засвоєння національної культури без знання української мови неможливо. Тому духовно-культурний розвиток модерної української нації зобов'язує державу дбати про розвиток рідної мови, а також забезпечення комфортних умов для існування мов національних меншин. Сумніви щодо цієї імперативної істини в новітню добу націєтворення розхитують унітарний статус України. Як говорить Д. Павличко, "мовне питання - це питання життя і смерті українського народу та його держави" [15, 23]. Мови можуть повноцінно співіснувати тільки тоді, коли кожна є повновладним господарем свого ареалу. Російська має свій власний ареал - Росію. На теренах України вона може всебічно розвиватися, але при цьому не асимілювати мову титульної нації. Мова завжди виступає каналом поширення політичного впливу. Отже, наскільки українська мова розширить межі свого функціонування, настільки російська звузить свій духовний і політичний вплив.
Проблема української мови в тому, що вона не є господарем на своїй питомій території. Забуття рідної мови веде до деградації нації. "Мова так органічно пов'язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами духовного життя і особистого, і суспільного, - пише І. Дзюба, - що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства. Все це не може не викликати певного зміщення, певних порушень "альвеолярного" апарату духовної "мікроструктури"... Перш за все, це викликає неминуче збіднення, замулення джерел духовності; адже з утратою рідної мови втрачається незглибимий світ підсвідомості, все національне психологічно-духовне підґрунтя, всі "таємниці" колективного досвіду народу. Переймання іншої мови, безумовно, збагачує людину тільки тоді, коли рідна мова залишається на притаманному їй місці: коли ж ідеться про заміну, то це переймання компенсує оті втрати лише частково... Ось звідки йдуть безсумнівні духовні, естетичні, етичні втрати... Ось чому так обстоювали рідну мову всі великі знавці людської душі, письменники, психологи, педагоги" [4, 171].
Наразі парадигма буття мовно-культурного простору України більше підпорядкована компромісу різних політичних сил, ніж стратегічним державним інтересам. В Універсалі національної єдності зафіксовано досить ліберальну культуротворчу доктрину: "Всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування в усіх сферах суспільного життя на всій території України - як основи самоідентифікації народу і держави. Гарантування кожному громадянинувільного використання в усіх життєвих потребах російської чи іншої рідної мови відповідно до Конституції України та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Розвиток культури та відродження духовності українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору" [18]. Хоча меморандуми чи універсали насправді нічого не змінюють, вони лише декларують популістські наміри і констатують перерозподіл владних повноважень. Цілісність українського суспільства буде гарантована в тому разі, якщо політична еліта усвідомить просту істину: в мові живе нація.
Для нинішньої конфігурації політичної влади в Україні притаманні різні погляди на вирішення мовно-культурних та релігійних проблем. Прем'єр-міністр України В. Янукович особливо не переймається розширенням україномовного простору, тому сповідує наступний принцип: "Ми маємо дві мови і один народ". Незважаючи на те, що такий підхід суперечить Універсалу і Конституції України, він може найближчим часом набути законодавчого статусу, адже уряд контролює парламентську коаліцію. Такі відверто шовіністичні тенденції вже не викликають особливого обурення у
Loading...

 
 

Цікаве