WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Мова і майбутнє України - Реферат

Мова і майбутнє України - Реферат

наслідків.
Справді: ініціаторами порушення і духу Конституції, і державницької орієнтації молоді (до того ж - у Криму, на Луганщині та Донеччині) стає не молодь (раніше - "ідеологічно зашорена маса"), а управлінська "еліта", інституції держави.
За таким "теоретичним" прикриттям без докорів сумління почуваються й ті, що під мошкарою "поступовості" закріплюють проросійський мовний режим не лише у вищих, а й середніх навчальних закладах ряду областей України, чим не просто закріплюють поділ держави на мовні "регіони", а й фундаментальне руйнують єдність української держави; і вже не тільки мовно, а й політичне.
Прикметне: і ці за "поступовість", хоча з шкіл і ВНЗ виходять цілі покоління на довгі десятиріччя. Вони формують матриці душ на чужій ідеології, культурі, термінології. Тобто стають "інтелігенцією", котра все далі дистанціюється від свого народу. Послуговуючись чужою, ця "еліта" не тільки сама не розвиває народно-державної скарбівні, пориває з історією та традиціями, а й завдяки становищу "верхнього шару", відчужує від Землі, пам'яті, традицій, зрештою - народних інтересів мільйони інших. Народ - цілісний організм. І раптом - серце або голова - приростає до іншого тіл. І не питає себе: за що обезголовлює власний народ? Яка плата за фактичну зраду природного обов'язку?
Діти відчужуються від батьків; село від міста; нові покоління од вікових духовних надбань; совість, честь, гуманізм - від фізичного буття. Свій народ перетворюється в населення - масу виробників і споживачів. Геополітика і геопсихологія працює або на абстракції, або на чужі держави.
А школярі перетворюються в опозиціонерів щодо свого, вітчизняного, а то й в манкуртів, спроможних підняти руку навіть на рідну матір - Вітчизну.
Проблемою стає навчання не державною, а "рідною" мовою в школах етноменшин: вони формуються їхніми "захисниками" або на аутсайдерів життя, або на емігрантів чи на "п'яту колону".
Схаменутися б! Пригадати, як О.Грибоєдов, опечалений "елітою", котра в Москві й Петербурзі говорити російською вважала за ґандж, гнівно запитував:
Позбудемся ли чужестранья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя б по языку нас не считал за немцев?!
І російська інтелігенція (до речі, різного етнічного походження!) почула зов самої долі. Тільки "здрібнілі мікромалороси" (Є.Маланюк) лишаються глухими й сліпими до зову свого народу, своєї долі.
Тож не випадково маємо жорстоку кризу і природи (осиротілої, відчуженої), й культури: "урядові" концерти, на яких панують чужинські постаті і мотиви. Фантастична оплата тим, хто приїздить на "ловлю счастья и чинов" (М.Лєрмонтов), і це за умов, що власна культура гине, а високоталановиті митці ледве зводять кінці з кінцями внаслідок жалюгідних заробітків. А до всього закуплена на корені преса захлинається від радості, коли ще хтось з працівників мистецтва перекидається в чужий мовний табір. Невже цим - відступництвом перекинчиків хочуть виправдати власне відступництво?!
Мова постає категорією не лише державницькою, а й морально-етичною; не лише патріотизму, а й професіоналізму, бо торгують найдорожчим не генії, не майстри, не архітектори-творці, а найманці, холопи, підмайстри, рантьє...
А в найнятого кому потрібні честь і совість?!
Не кажемо вже - незалежність і гідність.
І це стосується не лише окремих індивідів, а й цілих народів, бо пов'язане з одвічним: ким (чим) народ був, ким (чим) є і ким (чим) прагне бути та буде?
Тож не випадково до проблеми мови зверталися найталановитіші державці - Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький, Лазар Баранович, Петро Могила, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра... А також вчені найрізноманітніших професій: М.Смотрицький, В.Каразін, М.Максимович, О.Потебня, І.Пулюй, В.Вернадський, М.Кравчук. Достатньо нагадати, як у центр уваги титанічної праці ставили проблему мови творці "Енциклопедії українознавства", зокрема - один з її головних редакторів - Зенон Кузеля. Етнолог за освітою, він розумів, що ключ до освіти, науки, культури, державного і міжнародного життя - це найперше мова: як досвід і пам'ять віків та поколінь, як міра розвитку кожного індивіда й народу - глибини їхніх почуттів і роздумів, мудрості (не позиченої, а власної) й мужності, готовності й спроможності не тільки спілкуватися з іншими як рівня, а й збагачувати їх.
Відомо: дитина може бути поводирем сліпого; дорослі можуть бути тільки сліпим знаряддям чужої волі.
Мова - єдиний аналог безмежного в часі і просторі, гармонійного різнорідністю світу. У ній - йогосутність і форми, всі кольори, барви, тони і звуки. Тому Мова - найуніверсальніша енциклопедія, наймогутніший Учитель життя, а хто не чує її - породжуваної рідною Природою, той обійдений ласкою Божою; бездуховне перекотиполе.
Тому завдяки мові люди й народи можуть ставати двигунами вселюдського поступу, а без неї - лошатами біля чужих возів.
Усвідомлення цього й породжувало відкриття на рівні одкровення: мова - джерело мудрості і краси, учитель і воїн, пам'ять і деміург ("Повість минулих літ", "Ізборник Святослава"), Слів не буває з Нічого. "І голос той, і ті слова ідуть меж люде" од Бога! (Т.Шевченко).
Ось чому історією і теорією мови займалися біолог М.Максимович, фізик І.Пулюй, геолог-кристалограф В.Вернадський, математик М.Кравчук. А етнолог і етнограф З.Кузеля (вчений енциклопедичних інтересів) в ім'я розвитку народу й науки творить словники не лише з української мови, а й іншомовні; зокрема: появляється "Словар" (як зазначає В.Погребенник, - "новаторська лексикографічна праця" 3.Кузелі й М.Чайковського на дванадцять тисяч слів), згодом праця Я.Рудницького та 3.Кузелі "Українсько-німецький словник", пізніше перевиданий у співавторстві з С.Іваницьким та К.Майєром (1943). Паралельно З.Кузеля готує сільськогосподарський словник, опрацьовує географічну термінологію в підручнику Бонакера; сприяє виходу українсько-німецьких словників інженера Жуковського та медичної термінології Р.Смика; публікує праці "В справі нашого правопису" та "Історичний розвиток і сучасний стан українського словництва"...
Гідний подиву величчю, а тим самим - гідний наслідування життєвий подвиг педагога і вченого, державного і церковного діяча Івана Огієнка (Іларіона), мова для якого була і голосом життя, і Молитвою, і Богом.
Чи маємо аналогії сьогодні?! А якщо ні, то - чому?
Прикметно, коли творилася "Енциклопедія українознавства", що відроджувала Український Світ не лише для інших народів, а й для самих українців; і коли українську мову знову (як то було на Паризьких конгресах учених 1934 і 1936 рр.) поряд з французькою, перською, італійською, грузинською визнавали як одну з найбагатших, красивих (симфонічних), перспективних, - у Києві всупереч волі влади проводилася конференція "Про культуру мови", на якій офіцер В.Лобко зазначав: "Немає у світі народу, мова якого переживала б такий тернистий шлях, як мова нашого народу... В кредо ідеологів російського націоналізму ковалевських, юзефовичів та інших чорним по білому написано про те, що завдання полягає в тому, щоб знищити мови "інородців" (бо царі знали: де безсила перетворити "інородців" на вічних рабів навіть армія - там може функцію асимілятора відіграти мова, - авт.)... Мільйони українців були знищені штучним голодом за те, що вони були українці. За вказівкою цих сталіно-кагановичів було ліквідовано викладання в середніх та вищих навчальних закладах українською мовою, ліквідовані українські вогнища культури на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших районах, де проживають
Loading...

 
 

Цікаве