WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Мова і майбутнє України - Реферат

Мова і майбутнє України - Реферат

Митрополита Володимира (Сабодана) вважають відомим релігійним діячем 11,45%, а Московського патріарха Алексія II лише - 2,01%.
Цікавим є також співвідношення в оцінці діяльності Московського і Київського патріархатів в Україні. Діяльність УПЦ КП позитивно оцінили 55,42% опитаних, негативно - 7,23%; УПЦ МП - відповідно 21,29% та 32,53%.
Таким чином, вкотре спростовується міф, який активно експлуатує Московський патріархат в Україні, про свою нібито "мільйонну паству" та значну перевагу за кількістю парафіян. Насправді ж Київський Патріархат залишається тією конфесією, яка користується найбільшою підтримкою народу України."
Ще красномовніші та характеристичніші факти повідомляє преса про підсумки Всеукраїнського перепису 5 - 14 грудня 2001 року. Виявляється, що "населення нашої країни складається з 48 мільйонів 457 тис. осіб. З них у містах проживає 32 млн. 574 тис., у сільській місцевості 15 млн. 878 тис.
Порівняно з переписом 1989 р. міське населення України зменшилось на 2 млн., сільське на 1, 2 млн.
У країні 26 млн. 16 тис. (53,7%) жінок і 22 млн. 441 тис. (46,3%) чоловіків. Із 454 міст України 5 мають понад 1 млн. мешканців, у 37 мешкає від 100 до 500 тис., у 9 - понад 500 тис. З них: у Києві - понад 2,6 млн., у Харкові - 1470 тис., Дніпропетровську - 1065 тис., в Одесі - 1029 тис., у Донецьку - 1016 тис. В Україні перебуває понад 168 тис. громадян інших країн.
На теренах України живуть представники 130 націй і народностей.
Корінна нація - українці, які складають 37 млн. 541 тис (77,8%).
Серед інших найбільший відсоток становлять громадяни російського походження - 8334,1 тис (17,8%).
Чисельність українців збільшилась на 0,3%; росіян стало на 26,6% менше.
Українську мову назвало рідною 67,5% громадян, російську - 29,6%."
Так арифметика безжально викриває "філософію" схильних до політиканської українофобії та русофільства комбінаторів.
А цим самим спростовується і міф авторів ж. "Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір", відтінюючи: його автори діють далеко не в гуманітарному вимірі!
А внаслідок усього зазначеного - гучний пшик і ще про один, як твердять "гармонізатори" суспільних відносин, "об'єктивно" сформований фінал: білінгвізм, що "плавно" переходить у "практично паритетне функціонування в суспільстві двох культур".
Не вистачає ще з такою ж прямотою висловленої пропозиції про офіційне узаконення двох держав в українській державі, що також уже було: і коли російський царизм з польським королівством ділили Україну по Дніпру (на "східну" і "західну"); і коли, дякуючи більшовикам та проникливим філософам, психологам і богословам з "Русского союза" на початку XX ст., ділили Україну на регіони, а українців на "прогресивних" інтернаціоналістів та "ворогів"-націоналістів, - бо й це, як наголошують автори з українського інституту, відповідає... (ні - ні! не інтересам Росії) ментальності українців...
А якщо не погодитися з цим? Тоді - конфронтація й відповідальність перед світом та апокаліпсис українства.
Віддамо авторам належне: вони гідно підсумовують багатовікову "демократично"-українофобську тенденцію на грані XX - XXI століть.
Тож і не певні, чи треба уточнювати, що: 1) "об'єктивна" реальність насаджувалась цілеспрямовано, упродовж століть, силою ідеології, влади, тюрем і зброї; 2) об'єктивні чинники - це коли "щось" (людина у тому числі) доходить до свого природного фіналу (людина вмирає в глибокій старості) й поступається природному новому; неприродними є передчасна смерть людини (коли батьки ховають дітей) і самогубство, - а стратегічно мислячі автори скеровують українство саме на це; 3) зазіхати на життя мови, культури, нації, як переконливо показували світлі мислителі й патріоти, аморально. "... Вимерла мова в устах народу - вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, - гуманістично-патетично запитував К.Ушинський, - зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу - цього найвищого із усіх створінь божих на землі?"1
Засліплені русофільством, автори не турбуються цими сакраментальними, вічно болючими питаннями. Загалом: вони ні разу не ставлять питання "чому?" та "а що далі?" Вони все знають і віщо пророкують, відштовхуючися від постулатів: Україна - це криза, майбутнє - конфронтація і руїна. Звичайно ж, українства. Тому хочеш вижити - "капітулюй ще до бою!" Змирись. Уподібнись до того хворого й лікаря, що виявили: хвороба - рак. Але не стали лікувати її, а заходилися допомагати... "природному" перебігу хвороби - смерті інфекційно хворого.
Марне! Українці - молода нація, і повні сил та енергії їхня мова, культура, жага до життя. У доповіді на "круглому столі" в квітні 1999 р. голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім.Г.Ващенка проф. А.Погрібний переконливо показав: є просто-таки гігантський спротив утвердженню української мови в державі, у тому числі й в сфері освіти, науки, культури; навіть - в інституціях державного управління, права. Достатньо послатися на події останніх днів червня 1999 р.: настанова з адміністрації Президента Міністерству освіти: "Враховуючи вимоги ст. 10Конституції України, передбачити в умовах прийому до вищих навчальних закладів можливість складання вступних іспитів російською мовою". Міністр освіти В.Зайчук, керівники міст і відомств проводять відповідного спрямування "наради", - і в приймальних комісіях абітурієнтів, як і за імперського режиму, запитують: якою мовою - українською чи російською - ви хочете відповідати?..
Абітурієнти ошелешені: чому раптом? Вони вже прийняли Конституцію 1996 р, і теоретично, й практично: усвідомили необхідність загальнодержавної мови на всіх рівнях суспільного спілкування, освіти, науки, культури, державного управління, міжетнічних і міжнаціональних відносин, розвитку найновіших технологій; а водночас зрозуміли і перспективи особистого плану: не володіючи єдиною для всього суспільства мовою, вони перекривають собі дорогу до вершин виробничої і державної діяльності. Більше: ризикують наштовхуватися навіть на подружні й сімейні конфлікти та негаразди.
З огляду на все те вони принципово еволюціонували духовно й психічно: визнали правомірним і неминучим верховенство закону, - а тому пішли в україномовні (у повному розумінні українські!) школи та вищі навчальні заклади.
Цілком правильно, однозначно сприйняли вони і 10 статтю Конституції: "Державною мовою в Україні є українська мова". Отже, і для всіх абітурієнтів має бути чинним загальнодержавне правило: складати іспити до державних закладів державною мовою. А тому, що ми прагнемо будувати демократичну, правову, полі-культурну державу, то: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших (! - П.К.) мов національних меншин України", - однак: 1) не за рахунок державної мови; 2) не вивищуючи одну (російську) мову над іншими. Інакше запанує правовий і моральний нігілізм. Ещемлення прав і гідності польської, білоруської, єврейської, татарської, угорської, чеської, румунської, молдовської та інших етноменшин і їх мов.
Здавалося б, необхідно закріплювати досягнуту однодумність, особливо силами інституцій держави. Та замість цього здійснюється акція, що в очевидно тенденційний спосіб тлумачить 10-ту статтю Конституції, а тому не спрямовує суспільство вперед, а відкидає його назад - на позиції бездержавної покірливості зовнішній силі та цинічному тискові політичного, партійного екстремізму. Це вражає недалекоглядністю, а може призвести до драматичних конфліктів чи й трагічних
Loading...

 
 

Цікаве