WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Мова і майбутнє України - Реферат

Мова і майбутнє України - Реферат

наполегливої, методичної співпраці органів державної влади та широкої громадськості.
Від імені Київради О. О. Яковенко
На жаль, преса в численній масі своїй "не помітила" державної ваги документа! Не зробила предметом щоденної популяризації, не акцентує: маємо приклад - гідний наслідування!
Приклад, наголосимо, аналогом якому є: Указ Королеви Великої Британії про захист англійської мови на теренах англійського королівства; Указ Президента Франції про захист і пріоритет французької мови; Указ Президента Росії про захист російської мови навіть в інституціях системи російської влади...
Природно було б чекати Указу Президента України про захист і підтримку української мови, але...
Натомість із уст державних діячів повсякчас чуємо то пропозиції, то заяви про наміри піднести статус мови... іншої держави та мов національних меншин і тим самим ще більше понизити реальну роль державної української мови, дискредитувати її Конституційний статус, суспільний авторитет і тим самим остаточно витіснити її на узбіччя історії...
У цивілізованих країнах така реальність була б трактована як абсурдна, а дії посадових осіб як антиконституційні й антидержавні.
Інша справа - в Україні: тут державна мова стала товаром у ринкових відносинах: нею торгують і за її рахунок набирають голоси в час виборів; її ігнорують і зневажають посадовці найвищих інстанцій; українську мову як державну фактично переслідують на рівні обласних і міських рад, як те відкрито, без остраху перед Законом продемонстровано в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, в Криму.
Зневажають не просто Мову, - а тим самим і українську націю, культуру, державу, Конституцію депутати Верховної Ради - тієї Ради, що прийняла Конституцію і як найвищий закон, і як закон прямої дії... Ігнорують Конституцію судові органи всіх рівнів, їхні посадові особи. І все безкарно!
Найрізноманітніші мотивації тих, хто посягає і на Конституцію, і на Святиню Святинь народу - його мову.
Одні брак культури і відповідальності виправдовують тим, що їх, мовляв, так навчили в радянській школі. Що для них важко швидко змінити мовний режим і вони стоять на позиціях "поступовості" процесу оволодіння державною мовою.
і за це, як потопельник за соломинку, хапаються й деструктивне налаштовані чиновники, хитромудре при цьому пояснюючи: "поступовість" - це в інтересах суспільства, щоб не збурювати зайвих пристрастей.
Ми також проти "зайвих" пристрастей. Але їхня версія "поступовості" - то глумливе, одверто цинічне лукавство та глум і над собою, і над законами та суспільством, бо законом встановлювався термін практичного оволодіння державною мовою до 1996 року, а пройшло вже два часових відтинки, ситуація ж тільки погіршується: українська мова все настійливіше витісняється з преси та інших ЗМІ, з вищої школи й освітніх закладів цілих регіонів, не пробивається в Інтернет, у науково-виробничу сферу; не запановує в повсякчасному спілкуванні суспільства...
- Ось бачите, - потирає руки українофоб, - української мови не сприймає більшість суспільства!..
І цей цинічно-підступний українофоб не бере реального стану речей та не ставить питання: чому поповзла інфекція байдужості та зневаги до державницької гідності й честі, чому іноземні мови нав'язують, а рідну не захищають; більше, цинік не обмежується фальшивою констатацією, він вдається до комбінування корисливо підібраними цифрами відсотків україно- та російськомовних і підводить під свою українофобію "теоретичну" базу: русифікацію зумовила логіка історії, народ добровільно робить вибір на користь мови сусідньої держави.
І суттєво, що той українофоб - не малописьменна людина з вулиці. Навпаки! - це "щирий" борець за справедливість спосеред чиновного люду, увінчаного званнями то політологів і прогнозистів, то докторів наук, а то й академіків. Це може бути журналіст, що хвалиться високими заробітками, не торкаючись питання, за що та плата. У зв'язку з цим їхні судження тиражуються як "фундаментальні" та "об'єктивні", хоча ті висновки, як не розглядай їхні судження, - антиукраїнські.
Один з прикладів, про який уже говорилося у виданні "Феномен української мови" (К., 1999, 2000 рр.), - стаття О.Лановенка, Ю.Швалба, О.Кубеліуса "Мовні та соціокультурні чинники консолідації (запам'ятаємо аспект цього українофобського виразу! - П.К.)українського суспільства" в журналі "Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір", її автори - працівники на терені України; отже, мали б дивитися на речі з позицій української суверенної держави, свого народу, а проте читаєш статтю і думаєш: свого - територіальне, відомче; а чийого - поглядами й інтересами?..
Починають автори з того, що в Україні згідно з "останніми соціологічними дослідженнями російськомовне населення становить нині понад 50 % загальної чисельності населення".
"Умилительно", - як говорять росіяни. І тому, що одного разу на зустрічі у Президента Л.Д.Кучми письменниця А.Потапова спочатку називала 20 мільйонів "русскоязычных", але на прохання Леоніда Даниловича уточнити цифру - милостиво опустилася до 12. Отже, за її - керівника асоціації "русскоязычных" - підрахунками останні складають десь 1/5 (20%) населення. То ж наші ідеологи тут стрімко пішли "вгору".
і тому, що на основі зазначеної статистики робляться далеко не "арифметичні" оцінки, прогнози, теоретико-практичні пропозиції.
Дивовижні й оцінки, і прогнози, і пропозиції, бо вони ґрунтуються на очевидно ідеологічній, а не науковій основі; і є так само очевидно проросійськими.
Головні висновки кладуться в підвалини статті: 1) "щонайменше дві третини (і не інакше; що вже дрібнитися до якихось там 50 %! - авт.) населення вважає за необхідне "узаконити" функціонування в Україні російської мови"; 2) становище, що склалося,"комусь" може не подобатися, але кардинально його не змінити, бо воно - "ні що інше, як історичний факт" (раніше говорили: "об'єктивно виникла реальність"); 3) а "в такому разі попри всі уподобання слід визнати, що закон про статус української мови як єдиної "легітимної" мови країни є відверто (?! - авт.) полі-мовним, причому - рівновеликим (?! - авт.) середовищем не має вагомих підстав для існування і за своєю суттю є законом дискримінаційним..."
"Схаменіться, - сказав би Т.Шевченко, - будьте люде..."
Та й то ще не все.
Богослужіння необхідно здійснювати не українською - і це нормально, наполягають автори, бо ж "переважна (і тут, хай йому лихо, переважна! - авт.) більшість православних віруючих вважали і вважають цю мову (на думку авторів - церковнослов'янську, - авт.) священною". Та знову вдамося до статистики, яку автори цього разу чомусь обминають. А саме: "Соціологічні опитування, - повідомляється в г. "Голос православ'я" (грудень, 2002 р.), - які з метою вивчення громадської думки про релігійну ситуацію в Україні майже регулярно проводяться протягом останніх років, виявляють стійку тенденцію: Українська Православна Церква Київського Патріархату випереджає всі інші конфесії України за кількістю своїх прихильників. Цю тенденцію підтверджує і останнє опитування, проведене "Соціоінформом" серед слухачів радіо "Воскресіння".
Відповідаючи на запитання "До якої конфесії ви себе відносите?", 36,55% респондентів віднесли себе до Київського Патріархату, 9,04% - до Московського патріархату. 29,23% респондентів відвідують храми Київського Патріархату, в той час як Московського - 14,92%. Предстоятель Київського Патріархату Святійший Патріарх Філарет - найбільш відомий серед усіх українських релігійних діячів - у своїх відповідях його назвали 30,12% опитаних.
Loading...

 
 

Цікаве