WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Концепт національного виховання у науковому доробку Н.Григор’єва - Реферат

Концепт національного виховання у науковому доробку Н.Григор’єва - Реферат


Реферат на тему:
Концепт національного виховання у науковому доробку Н.Григор'єва
Початок ХХ ст. був досить складним для України й українців. Заборона української мови та видання українських книг, викладання у школі та у вищих навчальних закладах українською мовою не сприяла росту національної свідомості, закономірно - й національному вихованню. Проблема національного виховання турбувала вчителя, громадського і державного діяча, вченого й письменника Никифора Яковича Григор'єва. Одна з його праць - "Про навчання дітей рідній історії" (К., 1917) - безпосередньо присвячена даній проблемі. Варто зауважити, що в ній викладена методика формування свідомого українця. Український вчений Н. Григор'єв, наче Д. Аліґ'єрі, який водить своїх читачів різними кругами, також пропонував крок за кроком рухатися до формування національної свідомості українця, починаючи з найпростішого розуміння сім'ї, родини і завершуючи усвідомленням себе українцем - представником української нації. Адже "людина лише тоді стає активним, не мертвим членом нації, коли досконало знає, хто вона й з якого вона роду, коли дійсно знає свій народ, знає його історичну долю, його колію в історичнім житті, його природжену національну вдачу, здібності, хист, одним словом, знає й виразно відчуває ті прикмети, що відзначають його як окрему націю; коли знає, що в того народу є вічно цінного, характерного і що тимчасового, поверхневого; коли розуміє, чому саме цей народ має такі-то риси національного обличчя, а не інші; коли безпосередньо не тільки відчуває всіма фібрами душі, а й впевнено, щохвилини розуміє свою органічно-психологічну приналежність до такої-то нації, а не до іншої"[1, 5]. Однак варто зважати на те, яку велику роль відводить у цьому процесі Н. Григор'єв Учителю.
У квітні 1918 р. вийшла праця із схожою назвою - "Історія і її соціально-виховуюче значення" М. Грушевського. Акцентуючи увагу на роботі Н. Григор'єва, дозволимо собі у деяких аспектах апелювати і до праці видатного українського історика.
М. Грушевський стверджував, що "історія в її примітивній, грубій формі являється кінець кінцем цементом, яким держиться всяке людське пожиття, всякий громадський зв'язок" [2, 180]. І тому, - наполягав історик, - вона повинна бути могутнім засобом громадського виховання, "з котрим треба рахуватись, за яким треба слідити, направляти, давати до нього поправки - рахуючись з його впливами не тільки в школі, а й поза школою, бо кінець кінцем те, що не дасть у цій сфері школа, людина шукатиме і знаходитиме поза школою" [2, 180].
Н. Григор'єв був твердо переконаний, що дітей змалку потрібно виховувати з чітким і визначеним національним поглядом. Він зазначав: "Ми повинні виплекати, розвинути у своїх дітях не тільки любов до рідної нації, а й ту розумову свідомість вартості своєї нації, що зветься національними гордощами" [1, 7]. Тому, на його погляд, "ми повинні так виховати своїх дітей, щоб вони не тільки не почували якоїсь ніяковості, зараховуючи себе до української нації (що, на жаль, тепер часто трапляється через брак виховання), а, навпаки, щоб зарахування до української нації було їхньою гордістю"[1, 7].
Досягти цього можливо, лише приділивши значну увагу національному вихованню дітей. Воно, на його думку, неодмінно й тісно пов'язане з навчанням учнів рідній історії. У зв'язку з цим, навчання дітей історії набуває особливої ваги і примушує виробити принципи і методи навчання, які найшвидше дали б бажані наслідки. Однак Н. Григор'єв зазначав, що методи навчання дітей рідній історії ще недостатньо напрацьовані. Вони були відсутні на той час не тільки в українській школі, а й у російській. Не особливо змінилася ситуація і майже через сто років.
Натомість методи навчання мови, арифметики, інших наук можна легко на якийсь час запозичити хоча б і в росіян, однак, - підкреслював Н. Григор'єв, - навчання історії стоїть так погано й там, що запозичати нема чого. Тому він пропонував самим ці методи визначити й обміркувати.
Спочатку він зазначав: щоб кинути в дитячу душу зерно національної гордості й запалити в ній вогник національної свідомості, потрібно досить виразно, художньо, із захопленням прочитати яке-небудь оповідання козацької старовини. Адже відомо, який вплив мають на дитячу душу оповідання про Б. Хмельницького, Наливайка, Остряницю, Запорізьку Січ і т.ін. Та нема нічого й складнішого (розуміється, в наші часи й за наших умов національного життя), як виплекати оте зерно у буйну, здорову, міцну рослину; немає нічого труднішого, як підтримувати перший вогник та розпалювати його в постійний, рівний і негасимий вогонь національної свідомості [1, 8].
У зв'язку з цим, діти звикають дивитися на українське життя, на українські традиції лише як на минуле, що живе тільки в спогадах. Україна вважається їм як гарна давня казка, про яку можна помріяти, але до життя ніяк прикласти не можна. Тому завдання - не тільки захопити дитячу душу на час, розбурхати її мрії. Необхідно дати поживу розумові, запропонувати такий матеріал, у який розбурхана мрія втілювала б свої поривання й пересаджувала б їх із казкового краю в дійсне життя. А тому одними оповіданнями цього досягти неможливо.
Художніми оповіданнями можна і потрібно користуватися як підкріплюючим матеріалом, але для серйозного розвитку національної свідомості необхідно знайти інші шляхи. Насамперед, "щоб дати дитині правдиве, систематичне й міцне національне виховання, треба навчати її рідній історії і навчати так, щоб вона з самого початку й до самого кінця йшла рівним твердим кроком і певним шляхом, не застрибуючи наперед і не засиджуючись, де не треба. А щоб цей шлях був ясним і не тяжким, треба подавати дитині такий матеріал, суть якого вона не тільки відчувала б душею, а й легко розуміла, запримічала та й зв'язувала одно з другим без сторонньої допомоги і робила відповідні висновки щодо сучасного життя" [1, 8].
Такого свідомого ставлення дітей до історії можна досягти лише у тому випадку, коли вже перші виклади пов'язувати з реальним життям. Для цього необхідно починати вчити історію не з книжки, а з життя. Цим самим дитина привчається цікавитись не реченнями, а змістом. Коли ж діти вчаться по книжці, то звикають лише завчати оповідання, переказувати їх, не вникаючи у зміст, призвичаюються, у кращому випадку, пов'язувати готове з готовим, а не навчатися з фактів життя робити загальні історичні висновки, не вчаться сучасне явище ставити на історичний ґрунт та порівнювати його з історичними подіями, через що й складається у них погляд на історію як на якийсь архів зайвого для сучасного життя матеріалу, а історія здається їм непотрібною.
Досить часто зустрічаємо людей з вищою освітою, навіть серйозних людей, які не мають певного історичного світогляду і через це дивляться на історію тільки як на щось минуле, до сучасного життя не придатне. Історія для них має вартість лише як приємні романтичні спогади про старовину.
Таке ставлення до історії, невміннякористуватися нею в сучасному житті великою мірою залежить від того, як ці люди навчалися історії, а особливо - як викладалась їм історія, бо саме перше знайомство задає тон і надалі: коли спочатку не зацікавити дитини і не поставити справи на певний ґрунт, то після - вже нелегко направляти. Дозволю собі відступ. Ознайомлюються з історією сучасні українські школярі у першому класі. І саме це перше враження залишиться назавжди та виробить конкретне ставлення до історії у подальшому житті. І як прикро констатувати, що деякі сучасні українські вчителі історії зводять це знайомство до читання
Loading...

 
 

Цікаве