WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Козацькі кургани в тривожному сні... (портрет нашої культури) - Реферат

Козацькі кургани в тривожному сні... (портрет нашої культури) - Реферат

антураж з майже голими танцівницями й танцюристами. Щоб люд не скучав від співака. Пісня перестала бути сповіддю, думою, мрією, врешті - болем душі. Пісня кохання майже повністю вкладається в примітивно-тривіальне "кохання-бажання".
Просто дивуєшся бездумності і пісень, і співаків. Ніби життя - суцільний тобі кафе-шантан, до якого змалів цілий світ з його проблемами, трагедіями і красою.
Показовим для мене є недавній виступ у пресі сучасного відомого поета-пісняра Вадима Крищенка, якого турбують ті ж самі проблеми, особливо ж агресія російської попси на наші сцени, майже недоступні нашим виконавцям. Так і спливає поняття "орда" в інтерпретації Євгена Гуцала. І свідчить це не стільки про вільний ринок, скільки про наше невпевнене державницьке начало: наша українська душа незахищена й після 12 років нібито незалежності, як і наша земля без кордонів з Росією. Як через відкриті кордони пливуть маси мігрантів, наркотики та контрабанда, так і в душу нашу заходять, не питаючись, за висловом славетного Леоніда Собінова, "в грязных калошах" - кому не ліньки.
Погано ми створюємо свій духовний простір і в інших аспектах культури. Взяти хоча б фольклор - цю базову товщу нашої культури, оберіг нашої душі. Для прикладу візьмімо хоча б два наймогутніші колективи: народний хор ім. Г.Вірьовки та народний ансамбль танцю ім. П.Вірського. Чи їх бачить, чи їх чує наш народ? Навіть у столиці їх не видно, а Україна ж велика.
Не видно їх по телебаченню. Немає коштів на гастролі, на оренду залів. А хто ж і як служитиме своєму рідному народові на його ж таки кошти? Хто ж наповнюватиме душу України Україною? Щоб душа ставала державою!
Зате - рік Росії в Україні, бо України бач в Україні надто багато. Лужков, бач, співає уже не лише про Крим, а й про Дніпро... То добре, що він співає, але ж він не лише співає. А українських шкіл для українців ні в Москві, ні в Росії, як не було, так і немає. Зате у нас російських шкіл більше ніж треба.. Це називається "паритетними началами", "традиціями дружби" і т.п.
Література? Преса? Та ж історія. А 67% населення України вважає навіть після всіх фальсифікацій перепису українську мову рідною. Парадокс цей випирає з усіх щілин того відведеного Україні в Україні обмеженого в культурі простору.
Телебачення? А хіба воно українське є? Хіба там наша душа? Немає там нашої душі. Хіба ви стрічали її там хоч під Новий рік? Виметено було все. І це було вперше, як і вперше починався рік Росії в Україні. Все правильно. "А ми стояли і мовчали і мовчки чухали чуби", як дорікав Тарас.
Отаке маємо телебачення. Можна б і не говорити про нього взагалі, якби не та шкода, яку від нього маємо. Здається, затялося воно на місії робити людей гіршими, ніж вони є. Куди вже там принцип древніх аріїв: живи просто, думай піднесено. Нині телебачення посилає нам сигнал: живи багато, думай приземлено. Для мене особисто критерієм є таке: Чи можете ви зі своєю дитиною чи онуком сісти перед телевізором і пошукати разом цікаву передачу? Чи можете ви разом подивитися кінофільм? Ні, не можете. Бо раз-по-раз смакуються епізоди, що дитину розбещують: жорстокість, якій немає виправдання, дикий садизм і обов'язковий голий секс як нагорода за жорстокість і садизм, як необхідна приправа до кожного епізоду. Згадаймо М.Амосова з його засторогами! Герой-бандит і розпусник, людське життя - ніщо. Чоловіче лицарство? Жіноча чистота? Високе кохання? То не потрібні анахронізми запевняє Ваших дітей та онуків наше неукраїнське телебачення - і то переважно чужою мовою.
А що означають іноземні ведучі наших (не наших!) програм: Молчанов, Кисельов, Якубович? Лише одно: нам втовкмачують людці без роду-племені, що в Україні немає і не може бути майстрів таких, як у Росії, навіть якщо в Росії вони вже не потрібні, що наша другосортність очевидна.
У 1993 році у бутність мою генеральним директором - художнім керівником Національної опери такий же керівник Большого театра Росії говорив мені буквально таке: нам, мовляв, тепер (по незалежності! -А.М.) треба особливо дружити, адже 75% співаків Большого театра - з України, саме Україна, мовляв, дає співочу природу, а не хтось інший. Це - щодо другосортності, як нас хочуть переконати. І це стосується не лише співочого мистецтва: імперія завжди викачувала наш інтелектуальний потенціал. А щодо другосортності навпаки, то хто дивився та слухав концерт-відкриття Року Росії в Україні, у того виникли питання і щодо другосортності, і щодо провінційності представленої російської програми.
Ми маємо великий культурний потенціал, та як уже вказувалося, не користуємося ним на ділі. Класичне мистецтво - то вікові безцінні скарби людської духовності та краси. Чи служать вони народові? Дуже обмежено. І тут я знову повернуся до висновків Миколи Шмельова, які ще пряміше аніж щодо економіки характеризують наш культурний процес. Логіка проста. Заклади класичного мистецтва - у бюджетній сфері. Залишковий принцип фінансування їх - це відбиття залишкового принципу культури в душах людей, які на цей процес впливають у масштабі державному. За роки мого керівництва Національною оперою (1991-1999) змінилося сім прем'єр-міністрів. Жоден не був на жодному спектаклі одного з кращих оперних театрів світу. Про що це свідчить? Про особисту непотрібність цього високого мистецтва найвищій нашій державній еліті. Відсутність особистої потреби величезною мірою означає і державну неувагу до високого мистецтва. Психологія проста: мені, що досягнув високого державного щабля це непотрібно, а значить, непотрібно й іншим. Бо, повторюся, кожен реалізує лише свій внутрішній світ, тобто свій рівень культури: висококультурний чиновник воліє підтримати культуру суспільства, малокультурний утруднювати себе увагою до високих культурних запитів інших себе не буде. Так само чиновник чи депутат, який інколи читає виключно детективи , не буде стурбованим відсутністю на ринку класичної чи історичної книги. Цей перелік можна продовжувати. Точною моделлю ситуації в культурі можна подати реальний випадок апріорного неприйняття опери одним шофером таксі:
- Куди вас відвести?
- Будь ласка, до оперного театру.
- А вищо, там, може, працюєте?
- Так.
- Ненавиджу оперу...
- А що це в опері вам так не сподобалося?
- Та ні, я ніколи там не був і ніколи не піду...
Отже, реалізується рівень культури не лише в культурі, а, як мовилося, і в економіці, на яку так часто кивають культурно обмежені діячі.
Що вже говорити про державну нашу мову - основу саме української культури! Якщо без знання української мови можна посідати навіть найвищі пости в державі - навіщо вона? Досить і російської. Буде такий чиновник сприяти розвою задушеної за імперії нашої стражденної мови? Що для нього ст. 10 Конституції? Пусте місце, бо йому особисто ця мова не потрібна, а отже, гадає такий діяч, не потрібна вона й іншим. Тим то й потрібні національні кадри, які в цих питаннях мають особисту, а не абстрактну потребу, яких мучать ці дефіцити національної української духовності, яку називають державною мовою. Коли двомовний парламент, двомовний Уряд, двомовне телебачення, двомовні школи, двомовна преса, то ст. 10 Конституції перетворюється на красиву фікцію, на дулю, вибачте, в кишені, для одних, на щем у серці для інших, хто вважає землю, на якій живе вічно, і її вічний народ своїми. Коли це майже 70% населення, цей індивідуальний щем перетворюється у великий народний біль за потоптану гідність України. Чи стане закон Законом, чи стане Україна Україною? "Борітеся - поборете!" нагадує нам шевченківський клич заморський президент посеред української столиці. Борімося ж - поборемо! За всіма канонами геополітики, імперії вороття не буде, і все буде залежати лише від нас. Чи станемо гордими вільними українцями, залежатиме від сили нашого духу, від нашого завзяття обороні нашої національної культури.
Loading...

 
 

Цікаве