WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Київ – головний державотворчий центр України, осердя формування і становлення національного війська (від княжих часів до сьогодення) - Реферат

Київ – головний державотворчий центр України, осердя формування і становлення національного війська (від княжих часів до сьогодення) - Реферат

П'ятий - буремне XX ст. Саме таке структурування наукового тексту дає нам змогу повніше і послідовніше викласти свої задуми і особисте бачення місця Києва в націє-державотворчому і мілітарному процесах.
У кожного народу є священні поняття, які уособлюють собою його єство, душу, сподівання, любов... Одне з них - центр (політичний, релігійний, торгівельно-ремісничий тощо), навколо якого відбувається консолідація етносу і перетворення його в державну націю. В процесі історичного розвитку їх може бути декілька (окремо адміністративний, окремо сакральний), але врешті-решт серцем Держави і Нації залишається один: для древніх греків це були - Афіни, для римлян - Рим, для французів - Париж, для німців - Берлін, для поляків - Варшава, для росіян - Москва, а для українців віками є Київ.
Це не випадковість, це закономірність. Київ розташований на берегах головної материнської річки України - Дніпра. Ця водна артерія немовби розділяє Вітчизну на дві частини - правобережну і лівобережну, живлячи життєдайними соками її землі та народ, а Київ - як міст, що з'єднує їх, як серце, що відчуває їх, як мозок, що керує ними, як символ незборимості і наснаги України та українців.
Так, Київ - політико-адміністративний, релігійний, науково-освітній, культурний, торгівельно-економічний (бізнесовий) центр України, але насамперед він є державотворчим державницьким стрижнем української нації. Одним з головних і важливих засад державності є військо - захисник і гарант недоторканності її кордонів і територій, а нехтування мілітарними аспектами державного будівництва може призвести країну і її мешканців до статусу колонії, як це трапилось у вітчизняній історії в першій чверті XX ст. в добу Визвольних змагань. Тому українській нації треба мати не лише державу з потужною економікою, наукою, освітою, культурою, політичною стабільністю, але й дбати про власне національне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід. Нам, українцям, треба обов'язково пам'ятати і знати про власні помилки і невдачі, а також про успіхи і перемоги, щоб не тільки в майбутньому, але і в реальному сьогоденні постати поміж світовою спільнотою, маючи фахову і боєздатну армію, та Українську Самостійну Соборну Державу зі столицею Києвом - символом могутності і незборимості нації!
Розпочинаючи досліджувати значення Києва як державотворчого центра формування і становлення українського війська, треба зазначити, що мілітарна вітчизняна культурна традиція постала не в Х/ - Х/ІІ ст. (козацтво) і навіть не в ІХ - ХІ ст. (Київська Русь-Україна), а її витоки та історичне коріння сягають V - I тис. до н.е. Тому що національна військова традиція є невід'ємною частиною індоєвропейської мілітарної культури. А остання складалася не одне тисячоліття й увібрала в себе здобутки у військовій сфері багатьох індоєвропейських народів (в тому числі і українського) за останні 6 - 7 тисяч років. Окрім того, слід зауважити, що автор притримується концепції неперервності розвитку українського етносу протягом багатьох тисячоліть приблизно в межах території сучасної України.
Дослідники вважають, що Київ як місто виникло в результаті поступового перетворення древньослов'янських (праукраїнських) поселень ІІ - І ст. до н.е. - І - ІІ ст. н.е. в поселення міського типу. Цей процес був складним і тривалим, і завершився, можливо на рубежі V і VI ст. н.е. побудуванням на території Старокиївської гори найдавнішого городища. Ця фортеця свідчила про новий етап військово-політичного розвитку Полянської землі, що стала в майбутньому ядром Києворуської державності. А ймовірним її фундатором, згідно літописних свідчень, виступає Кий - князь полян. Багато науковців, у тому числі й академік Борис Рибаков, в особі Кия бачать реальну історичну постать, яка жила і діяла в XVI ст. Треба наголосити, що це була видатна особистість і визначний політичний і військовий діяч, який жив і творив у бурхливі історичні часи. Кінець V - початок VI ст. характеризується великими вторгненнями слов'янських племен на землі Візантії. За свідченням історика Прокопія Кесарійського, слов'яни майже щорічно робили набіги на імперію, іноді навіть досягаючи передмість Константинополя. Це змушувало візантійських імператорів вживати енергійних заходів для зміцнення своїх кордонів і разом з тим приймати на службу слов'янських вождів. Тому слова літописця Нестора про прийом Кия візантійським Цесарем не є вигадкою, а реальною історичною подією.
Можливо, Кий деякий час і перебував на службі у ромеїв, а потім, збагатившись військовим і політичним досвідом, повернувся на Вітчизну, де став засновником Київського князівства на землях полян. Ймовірно, це князівство, чи точніше полянське племінне об'єднання входило до великого антського союзу племен. Проте з часом, використовуючи вигідне стратегічне (політичне, економічне) становище, воно на рубежі VIII - IX ст. в умовах послаблення Хозарського каганату стало центром одного з трьох політичних об'єднань східних слов'ян. В арабських писемних джерелах столиця одного з них фігурує під назвою Куйаба (Куйава), безсумнівно це є Київ - політико-адміністративний, ремісничо-торговельний, військовий, релігійний центр. Свідчення арабів про те, що він є резиденцією володаря (кагана, конунга), і з нього вивозять багато якісних товарів, у тому числі й цінні мечі, дають нам змогу стверджувати про пристойний рівень як князівської влади, так і ЇЇ військових формувань (дружин).
Вченні вважають, що до складу середньодніпровської держави "Руська земля" чи Куявія ввійшли, мабуть, полянське, сіверянське і древлянське князівства. Спостерігалося це в період подальшого зростання політичного значення Києва. Безсумнівно, що він опинився в центрі інтенсивного процесу об'єднання багатьох східнослов'янських племен, який завершився в кінці IX ст. утворенням єдиної держави Київська Русь-Україна. Князь Куявії виступає в цей час як збирач південноруських земель, поступово поширюючи свою владу на усе Середнє Подніпров'я. В цьому процесі він опирається на власне військо (дружину), яка складалася з вільних чоловіків-воїнів. Спочатку дружина була тимчасовим (тільки на час ведення воєнних дій), а потім стала постійним військовим формуванням, яке було ядром (гвардією) праукраїнського війська, де поряд з дружинниками (воїнами-професіоналами) було і народне ополчення (селяни, ремісники, купці). Дружинники постійно вдосконалювали свою майстерність щодо володіння зброєю, вміння їздити верхи, фізичну витривалість. Князь і його дружинники були пов'язані взаємними обов'язками. Так дружина повинна була захищати князя та його владу, а він утримувати і дбати про воїнів.
Дружинники були озброєні мечами, списами, дротиками, бойовимисокирами, кистенями, булавами, луками і стрілами, мали також захисний обладунок (щит, шолом, кольчугу (панцир). Щодо мечів, то в той час це була надзвичайно ефективна і дорога зброя. Але на території Куявії мечі були широко розповсюдженні. Про це ми дізнаємося з літописної легенди про намагання хозар встановити свою владу над полянами. Так, на вимогу хозар
Loading...

 
 

Цікаве