WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.) - Реферат

Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.) - Реферат

слів секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, заявляв, що РСФРР ставиться до УСРР, як західноєвропейські імперіалістичні держави до своїх азіатських чи африканських колоній [10, 63 - 63зв]. Окрім Г. Лапчинського, за "націоналістичний ухил" із КП(б)У у липні 1920 р. було виключено й інших "федералістів" - Криворотченка, Єрського, Попова і Слинька.
Питання про "федералістів" стояло на порядку денному ІV Конференції КП(б)У (Харків, 17 - 23 березня 1920р.). Делегати Волинського губкому партії прагнули добитися реабілітації "федералістів" і скасування рішення ЦК. Обстоюючи свободу фракцій і угруповань у партії, "децисти" та їх лідер Сапронов взяли Лапчинського під свій захист. Вони провели на конференції своє рішення, згідно з яким Лапчинського пропонували залишити в рядах КП(б)У, обмежившись оголошенням від імені конференції, що в подальшому "виступ із подібною позицією в рядах нашої партії ставить члена партії поза її рядами, а всій групі, що підписала заяву про солідарність з резолюцією Г. Лапчинського, винести догану" [8, 353].
Особливо занепокоїла делегатів конференції теза Г. Лапчинського про зацікавленість російського пролетаріату в експлуатації українського. Розглядаючи цю проблему, Г. Лапчинський зосередив увагу на тому, що найбільше його непокоїть невизнання цієї тенденції з боку партії, а відповідно і невизнання того, що "російська шовіністична дрібнобуржуазна інтелігенція" зацікавлена в збереженні свого культурного впливу на український пролетаріат, у продовженні збереження гегемонії російської культури над українським народом, а РКП виявляє поблажливість до таких настроїв. Також була засуджена делегатами конференції вимога "федералістів" утворити окремі українські збройні частини з українським командним і комісарським складом, щоправда, в об'єднаній українсько-російській армії [8, 36].
Симптоматично, що подібні "опозиційні настрої" продовжували сповідуватися, зокрема, у волинській парторганізації, члени якої чи не найбільше долучилися до скликання Гомельської наради. Так, у листопаді 1920 р. на розгляд V Конференції КП(б)У від імені волинських комуністів було подано тези, в яких зазначалося, що "КП(б)У, вийшовши із надр неукраїнської стихії ..., яка ніколи не пережила національного гніту і розуміючи свою роль як нерозривну і невіддільну частину всеросійського революційного потоку, не зв'язаної органічно із українськими масами, із національною революцією, пішла з самого початку згубним шляхом. Вона спиралась і орієнтувалась лише на великоруський центр і прийшла на Україну як зовнішня, чужа сила, котра несла революцію згори, котра розглядала національний рух як петлюрівщину і виключно як рух контрреволюційний, з котрим треба боротися ..." [4].
Г. Лапчинський же, маючи змогу залагодити справу виключення з КП(б)У шляхом відходу від своєї позиції, викладеної на Гомельській нараді та загальноміській конференції в Києві, не скористався нею, продовжуючи дотримуватись попередньої точки зору. Вихід із ситуації, що склалась, він знайшов у вступі до ідеологічно близької йому політичної сили - Української комуністичної партії (УКП), членом Центрального комітету якої він став у серпні 1920 р. Не випадково, що вимоги групи федералістів значною мірою співпадали з політикою УКП (б), а один з ідеологів УКП А. Річицький назвав "федералістів" "боротьбизмом" у КП(б)У" [14, 20зв].
Отже, підсумовуючи позицію Г. Лапчинського та групи "федералістів", можна стверджувати, що:
- "федералісти" постійно наголошували на вагомості національного питання і різко протестували проти його ігнорування більшовиками, одночасно не меншу увагу приділяючи боротьбі проти великоросійського націоналізму. Ця теза може виступати своєрідним загальним фоном, який підходить до інших положень "федералістів";
- конкретні вимоги групи загалом не виходили за межі утворення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною партією і секцією Інтернаціоналу. До неї мали входити "всі дійсно комуністичні сили в Україні, включаючи УКП(б) та УПСР(б)";
- у питанні українсько-російських відносин за українською стороною мало зберігатися право на певні повноваження при формуванні й керуванні українськими військовими частинами. До того ж, ці частини мали користуватись українською мовою в статутних відносинах;
- група відстоювала економічну самостійність України, що мала включати в себе керівництво українського раднаргоспу, безпосередньо підпорядкованого українському уряду.
Вищенаведені положення цілком зіставимі, наприклад, із програмою партії боротьбистів, що і дозволяє нам об'єднати в один блок ці організації. Однак, на відміну від боротьбистів та укапістів, що вийшли з української національної стихії, група "федералістів" вела своє походження з РКП(б), в якій завжди були сильні інтернаціоналістські мотиви.
Таким чином, представники більшовицької партії (часто етнічно не- українці), не маючи організаційного відношення до українського національного руху і відповідно особливих сентиментів до національних його вимог, дотримувались схожих поглядів щодо представників українського національного руху в тій її частині, яка стосується національного питання. Іншими словами, члени групи "федералістів" до певної міри, але прийняли українську ідентичність, що вступала в конфлікт з ідентичністю російською. Разом з тим, не варто забувати, що цей рух у більшовицькій партії аж ніяк не був масовий і ніколи не виходив за межі "клубу однодумців".
Література
1. Дорошко М. Георгій Лапчинський: від професійного революціонера до націонал-ухильника // Київська старовина. - 2003. - № 4. - С.119 - 126.
2. Лапчинский Г. Гомельское совещание (Воспоминание) // Летопись революции. - 1926. - № 6. - С.36 - 50.
3. Ленiн В. До оргбюро ЦК РКП(б) // ПЗТ. - Т.51. - С.95.
4. Марченко В. Георгій Лапчинський, лідер групи "федералістів" у КП(б)У // komukr.kpu.net.ua/2005.01/7.htm
5. Mace J. Communism and Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine. 1918 - 1983. - Cambridge, 1983. - 337p.
6. Мейс Д., Панчук М. Український національний комунізм. Трагічні ілюзії: Монографія. - К., 1997. - 82 с.
7. Пролетарська боротьба (Житомир). - 1919. - 27 листопада.
8. Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17 - 23 березня 1920 року. Стенограма. Редакційна колегія: С.І. Губенко (голова), Г. Крючков, В. Лозицький, В. Матвєєв, В.Солдатенко. - К., 2003. - 528 с.
9. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 57.
10. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 44.
11. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 47.
12. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 129.
13. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 396.
14. ЦДАГО України. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 38.
Loading...

 
 

Цікаве