WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.) - Реферат

Зародження українського націонал-комунізму в КП(б)У на прикладі діяльності групи «федералістів» (1919 – 1920 рр.) - Реферат

"Тому члени партії повинні рішуче порвати з успадкованим від часів царату презирством до всього місцевого, національного, з поглядом на Україну не як на самостійну країну, населену одним зі значних за своєю чисельністюєвропейським народом, а як на придаток до Росії". По-третє, для вирішення всіх невідкладних питань партійного життя ставилася вимога, щоб ЦК скликав широку партійну конференцію [2, 43].
Цікаво відзначити, що ця резолюція прямо суперечила курсу більшовицької партії, окресленого: а)постановою VIII з'їзду РКП(б) "З організаційного питання", прийнятої 19 березня 1919 р., в якій визнавалося "необхідне існування єдиної централізованої Комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує всією роботою партії… Центральні Комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і цілком підпорядковані ЦК РКП"; б) рішенням Всеросійського ЦВК, прийнятим на його засіданні 1 червня 1919 р., про військовий і економічний союз радянських республік. Нагадаємо, що рішення передбачало: створення спільних збройних сил із єдиним командуванням, об'єднання рад народного господарства, залізничного транспорту, фінансів і комісаріатів праці під управлінням відповідних наркоматів РСФРР.
Безперечно, звинувачення в опортунізмі і невиконанні затверджених з'їздами рішень, в умовах складної зовнішньополітичної обстановки, мали відіграти свою роль. Як наслідок, Д. Мануїльському та С. Косіору вдалося заблокувати вищенаведені пропозиції. Вагомим аргументом, використаним проти резолюції, стало їх звинувачення у посібництві боротьбистам, які нещодавно висунули радикальне гасло про необхідність утворення окремої української армії [2, 47].
Кидається в очі те, що Д. Мануїльський і С. Косіор цілком спокійно відреагували на вимогу створення практично незалежної від РСФРР Компартії України і в той же час засудили спроби провести рішення про самостійність від РКП(б) Української комуністичної партії.
Резолюція, прийнята нарадою, не тільки не включала положень про "самостійність секції Комінтерну", але прямо відкидала можливість об'єднання з боротьбистами і навіть блокування з ними, "поки вони не відмовилися від гасла окремої української Червоної армії. І застерігала проти небезпеки "військових частин місцевого походження" [2, 46]. Також більшістю була відхилена ідея створення бюро, яке мало скликати пропоновану резолюцією конференцію. Замість нього було створено комісію у складі Мануїльського, Затонського, Лапчинського.
Пізніше будь-яку правочинність існування комісії було анульовано прийняттям рішення про створення у Москві Всеукраїнського ревкому у складі трьох більшовиків (X. Раковський, В. Затонський, Д. Мануїльський), одного боротьбиста (Г. Гринько) й одного борбиста (В. Качинський). Тому не дивує, що федералісти прагнули інформувати керівників партії про свої погляди. Про основні зауваги і пропозиції виправлення наявного становища можна судити з листа члена групи П. Попова в ЦК РКП(б).
Він називає завоювання України російськими військами необдуманим кроком, який призведе до вибуху нових повстань, і критикує більшовицьку політику в Україні, зокрема відмову від об'єднання з боротьбистами, а також курс на їх знищення при одночасному покровительстві російських лівих соціал-революціонерів і Комфарбанду. Виходячи з таких фактів, він зробив висновок, що "все це продиктоване не прагненням як можна швидше і легше дійти до радянської влади на Україні, а прагненням за будь-яку ціну зберегти її єдинство з Росією" [12, 43]. Домагався він також автономії українського раднаргоспу, твердячи, що у російського уряду завжди залишаться важелі впливу на українську сторону [12, 43].
Особливу увагу було приділено військовому питанню. Не сумніваючись у необхідності утворення регулярної армії, П. Попов критикував прагнення розчинити українські загони в армії РСФСР і вважав, що мають бути утворені окремі українські загони з обов'язковим використанням української мови [12, 51].
Федералісти намагалися донести свою точку зору до Ленiна. Але, коли 13 грудня 1919р. П.Попов і Я. Ландер вiд iменi 32 українських партійних діячів підписали заяву, в якій критикували практику мобiлiзацiї партійних працівникiв із росiйських губернiй для України, Ленiн запротестував. "Пропоную або оголосити догану..., або зауважити їм, - писав вiн до Оргбюро ЦК РКП(б), - що їх пересуди щодо полiтики ЦК РКП(б) є порушенням дисциплiни... Авторiв треба взяти пiд нагляд i розподiлити порiзно серед тямущих працiвникiв" [3, 95].
18 грудня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП(б) оголосило догану групі українських комунiстів, частині з них було відмовлено в поверненні на Україну. "На залишення мене в Росiї, - апелював П. Попов до Оргбюро, - я дивлюся, як на висилання i затикання менi рота як представнику опозицiї. І висилання моє може заставити опозиційно настроєних товаришiв перейти до масових переходiв до боротьбистiв i розвалювання партiї" [13, 28].
Проте, незважаючи на офіційне оголошення догани і критичні зауваження самого Леніна, "федералісти" продовжили свою діяльність. У лютому 1920 р. на зібранні Міського району в Києві Г. Лапчинський запропонував резолюцію з питання завдань партії в Україні, яка при поіменному голосуванні зібрала всього 10 голосів із 400 присутніх. Після цієї невдачі він виступив із цією ж декларацією на загальноміській партійній конференції, проте практично з тим же результатом. Конференція запропонувала ЦК розглянути питання про виключення Г. Лапчинського з партії. І як наслідок - 1 березня 1920 р. вищий орган КП(б)У заслухав питання про дії Г. Лапчинського й ухвалив таке рішення: "Зважаючи на ренегатство з боку Лапчинського, що виразилося у відкритому виступі і солідарності з боротьбистами, виключити з партії" [9, 20]. 4 березня політбюро підтвердило попереднє рішення, незважаючи на те, що думки членів політбюро розділилися: Г.Петровський і X. Раковський проголосували за виключення, Д. Мануїльський і секретар засідань політбюро Рафаїл (Р. Фарбман), який мав право дорадчого голосу, - проти [9, 20].
Проте, і після цього "федералісти" продовжили свою діяльність, яка все більше починала нагадувати відверте протистояння. У травні 1920 р. вони провели таємну нараду, на якій відновили свій партійний центр - "Оргбюро" - у складі 5 чоловік. У листі до своїх прибічників "федералісти" пропонували створити в повітах "тісні дисципліновані групи з осіб, що поділяють погляди, викладені в брошурі "Наша політика", добиватися партійних і радянських постів. ЦК РКП(б), дізнавшись про це, вжив рішучих заходів щодо ліквідації цієї групи і у квітні 1920 р. підтвердив рішення своєї української філії - виключив Г. Лапчинського з лав партії "за складання та поширення декларації різко шовіністичного характеру", в якій Г. Лапчинський, зі
Loading...

 
 

Цікаве