WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі - Реферат

Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі - Реферат

популярні такі веселі й разом з тим надто трагічні народні вірші: "У вагоні - Директорія, під вагоном - територія") з важкими боями відступили на Захід. 17 червня 1920р. на залізничній станції Проскурів (сучасний Хмельницький) відбулося засідання Ради Народних Міністрів, на якому було ухвалено постанову про призначення інженера Івана Шовгенова на посаду директора департаменту водяного та державного господарства Міністерства шляхів з 15 травня 1920 р. Деякий час він перебував у тимчасовій столиці УНР - м. Кам'янці-Подільському, а вже з 14 листопада 1920р. разом з іншими чиновниками був евакуйований до польського міста Тарнова, де перебував уряд УНР у вигнанні. Саме тут І. Шовгенів прожив до квітня 1922 р., займаючи відповідальні посади: з травня 1920 р. - товариша (заступника) міністра шляхів і керуючого цим Міністерством, а з 14 вересня 1921 р. - і Міністерством пошт і телеграфів [7, 318].
Його старший син Андрій теж не залишався осторонь Визвольних змагань 1917-1921 років: спочатку працював з 6 липня 1920р. конторником у департаменті водяного і дорожного господарства Міністерства шляхів УНР, а у вересні - грудні того ж року став курсантом військової артилерійської школи спочатку в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ), потім у Кам'янці-Подільському. Після переходу залишків Дійової Армії УНР через річку Збруч, разом з іншими вояками він був інтернований поляками і перебував у таборі на території Польщі, а опісля переїхав до Чехословаччини [12, 439].
Отже, Україна й українці намагалися вибороти незалежність і власну державність під час Національно-визвольних змагань (руху) 1917-1921 років, і в цій кривавій борні були задіяні батько і син Шовгенови, які свій професійний хист, наснагу та енергію внесли у всеукраїнський самостійницький здвиг. Хоча їх боротьба зазнала невдачі, проте найвідоміші українці, як ветерани, так і молодь (до яких згодом приєдналася й Олена Теліга), ні на мить не зупиняли підготовку щодо визволення українських етнічних земель від російських, польських, румунських і угорських загарбників. Тож і родина Шовгенових долучилася до вітчизняного етнонаціонального державотворчого процесу. Олена в той час переходила у підлітковий стан, і такі глобальні проблеми її ще мало цікавили і хвилювали. Двадцяти років вона у вересні 1918 р. почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дубинської, куди була переведена з міста Ізюма ( Харківська губернія). Та з остаточним приходом більшовиків до влади у Києві, приватні навчальні заклади були закриті, а всі інші школи стали трудовими. В одній з них до 1920 р. навчалась і Оленка, доки, у зв'язку з від'їздом батька і брата з Києва, змушена була кинути навчання, а згодом важкою працею заробляти на хліб насущний [7, 317-318].
Ось як описувала своє тодішнє життя в одному з листів до своєї подруги Наталії Лівицької-Холодної у 1932р. Олена: "Мій тато виїхав з Києва, … як всі тоді думали на "два тижня", отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тимчасом ці два тижні перетворились в три довгих роки… ось з цього часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь "пайок". Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було "гнати рядки" наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб. Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все без масла чи сала. Для того щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушника чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, там часто доводилося, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підножці чи тремтіти на криші вагона. Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці. І так було до 1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії" [11, 75-76].
Але такі важкі умови тогочасного радянського буття не лише не зламали, а навпаки загартували її Тіло і Дух, допомагаючи здійснити перехід до дорослого життя. Тому надамо знову слово Оленці: "Але все ж для мене ці два роки були містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянні з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим! З таємничою і радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова… коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу" [11, 128-129].
Як свідчить Н. Миронець, на шістнадцятому році життя, у травні 1922 р., Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і братом Сергієм вони нелегально перейшли радянсько-польський кордон і, після короткочасного перебування в місті Тарнові, у липні 1922 р. переїхали до Чехословаччини, до міста Подєбради, де її батько 28 квітня того ж року був обраний першим редактором Української господарської академії (1922-1925 і 1926-1927). УГА стала першим українським вищим навчальним закладом політехнічного профілю, який функціонував у 1922-1935 роках і посприяв активізації українського життя на еміграції. У цьому ж невеликому курортному містечку працювали так звані матуральні курси (на зразок сучасних підготовчих відділень) для юнаків і дівчат -українських емігрантів, які або не мали середньої освіти, або через складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вищих учбових закладів. Отримати таке посвідчення (матуру) після річного навчання давали можливість ці курси, на які восени 1922 р. вступила Олена. Хоча навчатися їй було нелегко, давалася взнаки перерва у навчанні, погане знання української мови, але жадоба знань, непереборне бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність і реальна допомога друзів, у переважній більшості колишніх вояків Дійової Армії УНР, які не тільки сприяли Оленці в опануванні українською мовою, але й формували в неї українську ідентичність, поступово приносили добрі результати як у навчанні, так і в самоідентифікації [7, 320].
Відомий літературознавець М. Жулинський наголошує: "Середовище української еміграції спочатку приголомшило Олену. Усвідомлення себе українкою приходило до неї поступово, бо вона була вихована на російській культурі, давався взнаки вплив у Петербурзі. Поволі, майже непомітно, але нестримно, прокидалася в ній українська душа, немовби набирала сили для рішучого злету і остаточного утвердження неминучого вибору національної позиції" [3, 85].
Надзвичайно важливо, що своїми першими еміграційними враженнями Олена згодом поділилася з визначним українським письменником і громадським діячем У. Самчуком, який і зберіг їх для нащадків: "Мені
Loading...

 
 

Цікаве