WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Глобалізація і етнокультурні цінності української освіти - Реферат

Глобалізація і етнокультурні цінності української освіти - Реферат

рівноправності народів і культур, і в цьому вона матиме добру перспективу у загальнолюдському суспільстві. Упродовж великого історичного періоду "передні ряди" українства - вчені, філософи, державотворці, педагоги, воєначальники, просвітителі, найвідданіші борці за українську справу - підтримували право "іншого" на власну ідентичність, а не розвиток відповідно до своєї природи.
Навіть в умовах бездержавності українці, борючись за національне визволення, проявляли культуру міжнаціональних взаємин. Борці за українську державу вважали, що кожен поневолений народ у світі, незалежно від його історичного минулого, величини, раси, релігії, суспільного ладу, який бореться за своє визволення від чужоземного над ним панування, є нашим спільником ?8, 5?.
Проте, щоб національна ідея працювала на народ, потрібна одержимість, величезне напруження державних, фізичних, інтелектуальних сил для відстоювання свого у своєму власному домі. Мова, культура, освіта, економіка, політика, інформація, церква - все це стає сферами протистоянь, боротьби. Конфлікти, як вічний двигун, набирають перманентного характеру як всередині суспільства, так і поза його межами. Пропонуються, насаджуються вартості - моральні, релігійні, інтелектуальні, політичні, господарські, - які мають особисту, корпоративну, іншокультурну, іншодержавну, інтернаціональну природу. Тому українська нація повинна чимраз ставати самодостатнішою, володіти більшим коефіцієнтом ідентичності для уникнення загрози регресу і занепаду.
Що першочергово потрібно, щоб володіти такою можливістю, потенціалом, достоїнством? Навіть не армія, а, передусім: національна освіта, яка повинна бути добротною, інтелектуальною, духовною; національна культура; державна і політична воля. Проте в Україні (як зазначають дослідники) і досі не було справжніх спроб реалізувати на практиці теорію української політичної нації, яка передбачає поступову культурну гомогенізацію політичної спільноти на базі культури титульної нації. Сьогодні Українська держава не є способом національного самовираження. Регіони часто на свій розсуд реалізують національну політику. Оскільки питання фізичного виживання постають незрівнянно гострішими, люди не здатні перейматися існуючими національними проблемами ?9, 42-43?.
У цій атмосфері народжувались концепції, владні погляди і рішення, що справді суперечили принципу культуровідповідності народу. Чого вартий запропонований умогляд про вичерпаність української національної ідеї, про заміну національної ідеї соціальною або взагалі її замовчування на державному рівні. Натомість, особливо під час виборчих кампаній, українцям чужинські та й "свої" політтехнологи пропонують ідеї, які роз?єднують націю, закладаючи витоки протистоянь на багато років уперед. Роз?єднаність, різновекторність поглядів, орієнтація і надія на зовнішні фактори, які буцімто підтримуватимуть українську справу, характеризували нашу історію і у ХХ ст.
Про це у свій час із тривогою писав В. Липинський: "…Ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла… Наддніпрянці всю вину складають на галичан, а галичани на наддніпрянців. Українська інтелігенція сотворила ідею про залежну від перемоги тієї чи іншої сторонньої сили і з цими сторонніми силами об'єднану, а внутрі роз'єднану й непримиренну Україну - таку розпорошену, здеморалізовану українську націю" ?10, 16?. Тому за нинішньої ситуації, коли Україна відчуває нагальну потребу в ідеях, що консолідують суспільство, зміст освіти має опиратися на кращі культурні й інтелектуальні досягнення українства. Бо саме в них знаходимо об'єктивні оцінки, відповіді на хвилюючі питання, відомості про невмирущість високих прагнень українства до "своєї правди у своїй хаті". Оскільки освітня стратегія передбачає не лише формування в особистості інтелектуально-інформаційних компетентностей, умінь, впровадження нових педагогічних технологій, а й виховання в молоді громадянських основ, патріотичного ставлення до свого народу й Батьківщини, національної свідомості, особистої і державної гідності, то це слід робити на прикладах видатних представників українства.
Аналіз зарубіжних освітніх систем, зокрема Франції і Росії, Польщі й Англії, Німеччини й Італії, висвічує одну надзвичайно важливу складову виховання в громадянському суспільстві. Найперше те, що освітньо-виховна сфера вибудовується на історії життя і діяльності національних героїв, мислителів, митців, творців і патріотів. Національна ідентичність, незважаючи на активні, особливо в Європі, інтеграційні процеси, для жителів будь-якої європейської країни має велике значення, і вони переконані, що неможливо вважати себе європейцями, не залишаючись при цьому німцями, французами чи італійцями ?11, 333?. Навіть у США, де впродовж тривалого часу намагалися зреалізувати концепцію нівелювання національностей (наприклад, В.Вільсон у 1915 р. писав, що населення Америки не ділиться на якісь національні групи. Людина, яка думає про свою національну приналежність, ще не стала американцем, а людина, яка спекулює на національності, не гідна бути громадянином країни під зірково-смугастим прапором), поступово відмовляються від такого підходу до етнокультурної політики ?1, 167?.
Тому європейські держави, міжнародні урядові й громадські інститути проявляють велику обачність при вирішенні проблеми культури і освіти, оскільки національна специфіка організації освіти є важливим атрибутом кожної держави. Ось чому так яскраво у кожній європейській країні проявляється національна своєрідність системи виховання. І хоча після конференції в 1997 р. міністрів освіти європейських країн інтенсифікувалося зближення програм і підручників історії, проте було категорично відкинуто єдину стандартну версію історії Європи, намагання створити загальний підручник для всіх ?11, 332?.
Закономірно, що наші шляхи розвитку громадянської освіти мають торуватися на об'єктивно-науковому відтворенні української історії та культури, що є основою формування патріотизму й національної свідомості, на впровадженні саме національної системи виховання, оскільки для цього в Україні є конституційно-правові й педагогічні передумови. І нам, - як говорив К.Ушинський, - не завадило би взяти у західної освіти одну рису - повагу до своєї батьківщини. Західна людина не тільки освічена, але й націєосвічена, бо завжди краще знайома зі своєю мовою, історією, географією, естетикою, політикою, фінансами, зі своєю вітчизною, бо немає людини без любові до неї, без патріотизму ?12, 358?.
Позитивно, що спершу в Державній національній програмі "Освіта. (Україна ХХІ століття)" зазначалося, що головними напрямами виховання є національна спрямованість освіти, невідривність від національного ґрунту, формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу,бажання працювати задля розвитку держави ?13, 15?, а потім і в Національній доктрині
Loading...

 
 

Цікаве