WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → В іншому часі – в іншому місці (з архіву родини В.Голубовича) - Реферат

В іншому часі – в іншому місці (з архіву родини В.Голубовича) - Реферат

Російської імперії. І коли інші міста Брацлавщини швидко обмосковлювалися, Тульчин гідно боронився проти домінантного впливу великоросів, залишаючись багатокультурним центром проживання для різних народів. Тульчинська геральдика, тульчинські промисли і мистецькі вироби вважалися найбільшою українською гордістю.
Наприкінці свого життя отець Олександр Голубович осліп і витратив багато грошей на своє лікування, що так і не поліпшило його зір. Як йому не було важко, але він продовжував служити настоятелем, оскільки до нього зверталися парафіяни з проханням не йти на пенсію і не віддавати парафію. Дружина - матушка Ірина - супроводжувала його у церкві під час літургії, проте, у відповідності з церковними законами, не переступала за межі іконостасу. Одного дня, коли в Тульчин приїхали представники церковної ієрархії з метою перевірити дотримання порядку, до них звернулися всі парафіяни, щоб підтримати і похвалити отця Голубовича за добре служіння церкві. Парафіяльній громаді вдалося переконати церковних представників у доцільності залишити його настоятелем церкви.
Родина Голубовичів була досить бідною. Від батька Всеволод і Зіна успадкували твердість у своїх діях, від матері - доброту, душевну чуйність. Олександр та Ірина Голубовичі мали троє дітей (Зіну, Всеволода і Таню). Це була дружна родина з міцними українськими традиціями, де шанували добропорядність, старанність, гідність, дотримувались традиційних свят та релігійних обрядів, любили співати церковних та народних пісень. Батько, зауваживши добру вдачу та кмітливість сина, хотів, аби той став священнослужителем, продовжуючи його справу.
Однакову кар'єру священика доля готувала батькові і дядькові О.Кохановського. Як В.Голубович, так і В.Кохановський, будучи дітьми священиків, обидва вступили до Подільської духовної семінарії Івана Богослова, що в Кам'янець-Подільському. Цей вибір професії пояснювався лише тим, що навчання для дітей духовенства було безкоштовним, а грошей для освіти у цих родинах не вистачало. І хоч батько Олександра не був атеїстом, але нагадував йому, що в ті часи духовні семінарії були доброю школою атеїзму. Він не раз розповідав, що "зубрилка" та непослідовність навчального процесу не дозволяли йому порозумітися з бюрократичними колами російського православ'я і змусили в середині курсу залишити семінарію і поступити у військову школу. Не дивлячись на непорозуміння із церковною бюрократією, Володимир залишався віруючою людиною. І хоч дядько Всеволод закінчив духовну семінарію з відзнакою, але його справжні зацікавлення належали інженерній справі. Його наставником у духовній семінарії був В. Чеховський. Саме тут зустрілися і познайомилися майбутні прем'єри УНР. Учитель був старший від учня лише на десять років і, завдяки їх спільним зусиллям, одним із перших декретів уряду Центральної Ради був підписаний Декрет УНР про автокефалію Української Православної Церкви (1 січня 1918р). В. Голубович взяв безпосередню участь у Всеукраїнському церковному соборі 20 січня 1918 р. Лише на надзвичайному церковному соборі, що пройшов у Києві 28 січня 1930 р., було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву. Як люди віруючі, Всеволод і Володимир болісно переживали за долю українського православ'я, а тому їх обох чекала спільна доля, яка гартувалась через пекельні кола ДПУ, в'язниць, вигнання і смерть.
Мешканці Кам'янця-Подільського зберігають пам'ять про В. Голубовича, з ім'ям якого пов'язана історія міста. Він тут навчався, жив, працював, видавав свій часопис "Трудова Громада", у 20-х роках у складі комісії відкривав технічний факультет при тоді вже створеному Університеті.
За роки навчання у Подільській духовній семінарії В.Голубович так само, як і В.Кохановський, розвіяв свої ілюзії щодо церковної релігійності. Однак він залишив у собі велику духовність, яку почерпнув з давньоруських рукописів. Як видно із навчальних програм, рідна мова в семінарії не вивчалася. Антиукраїнські валуєвські циркуляри діяли в кожному містечку і в кожному учбовому закладі. Виключаючи рідну мову з учбових програм навчальних закладів, російський уряд намагався викоренити у молодих людей захоплення багатством українського народу, що викликало в них природний опір та протидію насильству над їх душами. Він любив часто цитувати різні джерела давньоруської писемності, але його серце і мозок належали інженерству. Тому В.Голубович поступив до Київського політехнічного інституту на факультет будівництва доріг, де був зразковим студентом. Його політична діяльність розпочалася у 1903 р., коли він став членом Української революційної партії. В той час Голубович не знав, що за активну участь у першій Російській революції 1905 р. його теж арештують. Ірина Овсіївна, не встигнувши поправити стан свого здоров'я після смерті чоловіка, надто переживала, коли бунтівного сина виключали з Інституту, однак намагалася зрозуміти високі почуття і поривання юнака, допомогти подолати життєві випробування. Використавши весь свій вплив, авторитет високопосадових друзів покійного чоловіка, матушка Ірина домоглася і проханнями, і підкупом, щоб сина випустили з-під арешту. Пізніше адміністрація Інституту при розгляді справи її сина обмежилась притягненням його до адміністративної відповідальності та дозволила йому закінчити Інститут лише під час світової війни, у 1915 р. Тоді ж повернувся з Бельгії його студентський товариш І. Немоловський. Разом вони засновують у червні 1912 р. в Києвіпідпільну групу українських есерів, яка була офіційно визнана і легалізована в 1917 р. Партія ця набула найбільшого поширення в Україні, що дозволило їм обом представляти її в Генеральному Секретаріаті Центральної Ради.
Закінчення Голубовичем Інституту збіглося з початком Першої світової війни. Здобувши фах інженера-залізничника, він у 1914 р. працював помічником начальника станції (тепер на території Харківської області), а в 1916 - 17 роках отримав направлення на роботу в Одеське управління залізничних доріг. Тут він проявив високу відповідальність за доручену йому працю і особисто на ручній дрезині перевіряв стан залізничного полотна всіх дільниць. За три роки він став одним із кращих інженерів Південно-Західної залізниці. Збереглося посвідчення про працевлаштування В.Голубовича на роботу помічником дистанції Південно-Західної залізниці (з оплатою 1500 руб. та житловими 375 руб.).
Молодий інженер-будівельник залізничних шляхів працював спочатку начальником дистанції на Південній залізниці, а потім (до вересня 1917 р.) - на посаді начальника відділення водних, шосейних та ґрунтових шляхів Румунського фронту. Навесні 1917 р., перебуваючи на службі у залізничному відомстві Румунського фронту, В.Голубович створив осередок Української Партії Соціалістів Революціонерів (УПСР) серед залізничників Одеського вузла, а пізніше його обрали головою Одеського Комітету цієї партії. Зразу ж після студентської лави В.Голубович шукає відповіді на питання, як покращити світ. Бунтарський дух, нездоланна жага справедливості, справжньої свободи то кидають його в таємний гурток соціал-революціонерів, то викликають щире захоплення науковими працями М.Грушевського. Встановлення зв'язку з піонером соціал-демократії в Україні породжує в нього незмінну (на все життя) симпатію до велетня науки про українську визвольну боротьбу. Шлях, як видно, простий, стрімкий і однозначний.
Loading...

 
 

Цікаве