WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → В'ячеслав Чорновіл – автор проекту, упорядник, редактор і видавець «Українського Вісника» - Реферат

В'ячеслав Чорновіл – автор проекту, упорядник, редактор і видавець «Українського Вісника» - Реферат

правило, не пов'язані між собою внутрішньою логікою змісту, єдиним задумом, спрямуванням, принципами внутрішньої рубрикації, що є властивим "Українському Віснику". Хоча, на відміну від журнальних видань, кожна нова публікація "Вісника" позначалася як черговий випуск. Таких випусків з участю самого Чорновола вийшло п'ять: у січні 1970-го - випуск І; у травні того ж року - випуск II; у жовтні - випуск III; у січні 1971-го року вийшов випуск IV, "світлої пам'яті Алли Горської - громадянки, митця, людини - присвячений"; у травні того ж року - V випуск, у якому вміщена післямова "від редакції" про те, що окремі видання потрапили за кордон, передаються по радіо, а, можливо, і надруковані. До того часу й справді перші чотири випуски вийшли друком в Українському Видавництві "Смолоскип" ім.В.Симоненка. П'ятий випуск через неймовірні труднощі й нишпорення не був тоді одразу переданий за кордон.
Збір матеріалів і підготовка до видання VI випуску велися в атмосфері неймовірних труднощів: за В'ячеславом ходили крок у крок, усі його зустрічі, телефонні розмови простежувалися й прослуховувалися. Випуск був практично підготовлений до друку, але не вийшов у світ, тому що 12 січня 1972 року В'ячеслава Чорновола, разом з багатьма українськими інтелігентами, було заарештовано. За попередньою домовленістю, упорядкування й редагування журналу мав взяти на себе Михайло Косів, а матеріали, зібрані Чорноволом, мала доставити Атена Пашко. Не буду згадувати епізоди, пов'язані з укладанням, редагуванням, передруком матеріалів для випуску. В умовах тотального терору це було зовсім не просто - адже кагебісти напевно таки про щось догадувалися. Цей випуск VI, який вийшов у березні 1972 р., одразу був перефотографований на мікроплівку Я.Кендзьором і переданий через спортсменів, які їхали на якісь змагання, на Захід. Його зміст тут же почали передавати по різних радіостанціях, зокрема через Українську редакцію "Свобода". У цьому випуску, крім традиційної чорноволівської передмови, було поміщено п'ятисторінкову інформацію про те, що "12 січня ц.р. пройшла хвиля масових арештів та обшуків по всій Україні, а також у прибалтійських республіках, Москві та Ленінграді." Далі йшли імена заарештованих, короткі біографічні дані про них, обставини арештів, обшуків, допитів - словом усе, що на той час було відомо. Автором цієї інформації був також Михайло Косів, у чому тепер щиросердечно признаюся.
Вістка про VI випуск "Вісника" через умовний пароль була передана за грати В'ячеславу, на що він у записці до Атени, що йому принести на чергову щомісячну, належну зекам, передачу, написав такі слова: "А теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є." Це означало: випуск "Вісника" треба припинити, бо схоплять друкарську машинку, архів, а тоді розкриють усе - і вся наша конспірація пропаде. Донині перед очима стоїть мені ця друкарська машинка, але за правилами конспірації, я її мусив знищити.
Відновлення видання "Українського Вісника" відбулося через 15 років (випуск 7 вийшов у серпні 1987-го, 8-й - у вересні, а спарений 9 - 10 - у жовтні - листопаді 1987 року). Але це вже було зовсім інше видання. У програмному вступі "від редакції" В'ячеслав Чорновіл зазначав: "Журнал планується як громадсько-політичний та літературно-мистецький місячник, у зв'язку з початим процесом демократизації СРСР (припинення політичних процесів, часткове звільнення політв'язнів, допущення легальних форм опозиції) домінуватимуть тепер не матеріали про суди, тюрми, табори, позасудові репресії і т.п. прояви застою і безгласності, а проблемні статті з актуальних проблем сьогоднішнього українського життя, художні твори, документи минулого. Ставши відкритим виданням, назвавши ім'я свого незмінного редактора, журнал друкуватиме тепер не тільки стихійно поширювані, а й спеціально для нього написані матеріали і намагатиметься уникати анонімності."
Отже, тут уже Чорновіл сам називає своє видання журналом.
Надзвичайно великий творчий інтерес викликає методологія упорядкування матеріалів журналу. Як правило, у ньому зверстані публікації, присвячені якійсь одній, переважно правозахисній темі. Так, наприклад, у І і II випусках - це матеріали про арешти, судові процеси, переслідування молодих активістів у Дніпропетровську, молодіжного лідера Івана Сокульського (зараз - відомого, славетного поета), громадського діяча, літератора Миколи Кульчинського (зараз також відомого політика, народного депутата України). Третина II! випуску (34 сторінки з 110) присвячено арешту в Івано-Франківську відомого вже й на той час політичного діяча Валентина Мороза. Четвертий, як уже було сказано, присвячений пам'яті Алли Горської. І так далі. Але у кожному випуску подаються і безіменні, й авторські матеріали "Самвидаву": статті, заяви, звернення, клопотання Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби, Бориса Антоненко-Давидовича, Миколи Плахотнюка й ще ряду інших відомих і невідомих авторів.
Наголошую на цьому, аби поставити принципове для нас сьогодні запитання: що маємо робити з Чорноволівським "Українським Вісником", здійснюючи багатотомне видання його творчої спадщини? Друкувати у виданні творів В'ячеслава Чорновола тільки те з "Українського Вісника", що безсумнівно належить його перу? Але ж, по-перше, руйнується цілісний задум самого видання, бо ж окрім окремих творів - В'ячеслав майже до кожної публікації додає свої пояснення, доповнення, коментар. Без попереднього матеріалу ці його додатки стають незрозумілими, втрачається їх доречність, вони мовби зависають у безповітряному просторі. А, по-друге, цілісне сприйняття "Українського Вісника", як, може, ніщо інше, посвітлюють невгомонний характер "зеківського генерала", невпокійливого бунтаря, якому буквально до всього є діло. Він не може спокійно щось видрукувати, навіть публіцистику того ж Василя Стуса - він мусить тут додати і своїх кілька міркувань. У цьому чоловікові клекотіли вулкани енергії, замішані на думці і почуттях. "Український вісник" - це, за словами поета, найкращий нерукотворний пам'ятник В'ячеславові Чорноволу.
Коли ми 19 березня 1999 року, за тиждень до його трагічної загибелі, повертались машиною з Житомира, і він завів розмову про десятитомне видання своїх творів, до якого тоді активно готувався, то дуже рішуче, однозначно, мовби очікуючи, що хтось буде проти цього заперечувати, відстоював своє право на публікацію у цьому виданні й "Українського Вісника".
Гадаю, ми мали б вволити його волю. І не лише заради того, аби вшанувати його пам'ять. "Український Вісник" - це унікальне явище в українській історії. Тому воно мусить знайти своє природне місце. Було б непоправною втратою, якби документи, багатющі й різноманітні матеріали, аленайголовніше - неповторний вільнолюбивий дух, яким віє з кожної сторінки цього видання, десь загубився на задвірках. В'ячеслав Чорновіл був автором ідеї цього видання, він упорядкував і редагував уміщені в ньому матеріали, він, заплативши за це свободою, його видавав, на цьому виданні видніється духовний профіль Чорновола - він пішов у світ з його, Чорновола, духу печаттю. Тож тепер, у багатотомному виданні творів В'ячеслава Чорновола має залишитися для нащадків Чорноволівський "Український Вісник".
Loading...

 
 

Цікаве