WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

національно-культурної та духовної ідентичності українців. Саме ці наскрізні проблеми відкривають можливості органічно пов'язати історію з основними концентрами українознавства: етнос, мова, нація, національна ідея, культура, суспільство, держава тощо. Національну ідею, як дуже слушно зазначає В.Корж, треба підняти на рівень національного прапора, зробити її загальнонаціональним гаслом, формулою національної мети, дороговказом для всіх громадян, незалежно від національності [5]. По-четверте, на маргінесі вивчення історії все ще залишаються проблеми української мови, національної культури, національного характеру, релігійної візії українців як ключових компонентів сутності й цілісності українського народу. По-п'яте, як і в радянські часи, у підручниках і посібниках з історії стародавнього світу, Греції та Риму, зарубіжних країн та всесвітньої історії, навіть тих, котрі створені в Україні, дуже мізерний (або й зовсім відсутній) український компонент, у тому числі йвідомості про українську діаспору. Замовчування долі мільйонів українців, які впродовж століття з різних причин опинилися за межами материкової України, можна кваліфікувати як реанімацію комуністичної доктрини: хто не з нами - той проти нас. По-шосте, слабкою залишається методологічна та світоглядно-виховна спрямованість історичної освіти, яка недостатньо виокремлює морально-ціннісні орієнтації підростаючого покоління як продовжувача державницьких устремлінь усіх попередніх поколінь на особисту участь у побудові національної держави, громадянського суспільства, виховання почуття відповідальності за долю України, її міжнародний престиж. По-сьоме, спостерігається засмічування навчально-методичної літератури неякісними, непрофесійними, нерідко хибними в методологічному і фактологічному відношеннях виданнями. Чи не час Міністерству освіти і науки, його науково-методичним комісіям зупинити вал цієї макулатури, намагання окремих кафедр без наявності наукового потенціалу створити власні підручники, курси лекцій, вражені мікробами плагіату і примітивізму. Це стосується й посібників на електронних носіях, які функціонують в Інтернеті і досить широко використовуються студентами. До слова, якісних електронних посібників, особливо для самостійного засвоєння історії, вкрай недостатньо. По суті, немає комп'ютерних ігор, побудованих на українському історичному матеріалі.
Підсумовуючи висловлені спостереження, можна сформулювати ряд конкретних рекомендацій і пропозицій щодо подальшого утвердження національної системи історичної освіти й посилення пізнавальної та світоглядно-виховної функцій історії, які адресуються, в першу чергу, Міністерству освіти і науки. Йдеться, насамперед, про відображення в державних стандартах освіти національного характеру, безперервності та наступності історичної освіти. Назріла необхідність відновити цільову перепідготовку й регулярне підвищення професійної кваліфікації істориків навчальних закладів, включаючи недержавні. Слід рішуче засудити будь-які спроби зменшити кількість годин на вивчення історії України або її виключення з навчальних планів вузів. З цього приводу однозначно висловився ІІІ Міжнародний конгрес українських істориків, який проходив у травні 2006 р. в Луцьку. Історія України в усіх навчальних закладах держави, у тому числі у філіалах вузів зарубіжних країн, незалежно від їх підпорядкування, має викладатися українською мовою. 100 років тому в газеті "Громадська думка" М.Грушевський опублікував статтю "Українські кафедри" з приводу ухвали ради Одеського університету про викладання українознавчих дисциплін українською мовою в тому випадку, коли більшість слухачів будуть українцями, а в іншому разі - по-московському. Учений назвав такий підхід невиправданим, особливо щодо історії України та історії літератури [6, 280]. Так це ж було в умовах царизму, а виявляється, що сама проблема і її імперське трактування перейшло у спадщину чиновництва від освіти в незалежній Україні. Посилюючи світоглядно-виховну функцію історії, необхідно послідовно забезпечувати українознавчу спрямованість змісту її викладання. Слід обновити навчальні програми і відповідно до них підготувати спільними зусиллями істориків НАН та вузів, учителів-методистів шкіл якісно нові підручники та курси лекцій з історичних дисциплін, хрестоматії з історії, історичні атласи та карти на засадах науковості, об'єктивності, історичної правди та української національної ідеї, адже вона є могутнім носієм історичної пам'яті і рушієм нашого поступу. Варто прислухатись до думки Президента В.А.Ющенка про необхідність виховувати молодь не стільки на поразках і невдачах, скільки на перемогах та здобутках українського народу, прищеплювати їй благородні почуття національного патріотизму і нескореності.
Отже, українознавчий підхід до історії як науки і навчальної дисципліни стимулює її саморозвиток, сприяє інтеграції історичних знань в українознавчу систему, значно посилює пізнавальну та світоглядно-виховну функцію історії. Неодмінною умовою підвищення ролі історії є утвердження системи національної історичної освіти, побудованої за принципами системності, безперервності та наступності. Конструктивна співпраця істориків та українознавців сприятиме послідовній реалізації націє- і державотворчого потенціалу історичної науки та освіти.
Література
1. Викладання і вивчення історії в школі / Посібник для вчителя. -К.,1998; Українська історична дидактика: міжнародний діалог / Зб. ст. - К.,2000; Удод О.А Історія: осягнення духовності. - К., 2001; Вітчизняна історія в школах і вузах України: останнє десятиріччя. - К., 2002; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХVІІ - ХХ століть.- К.,2002; Кононенко П.П.,Кононенко Т.П. Український етнос. Генеза і перспективи. - Обухів, 2003; Калакура Я.С. Українська історіографія. - К.,2004; Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни// Українознавство.-2005. -Ч.4. - С.96-101; Українська історіографія на зламі ХХ - ХХІ століть: здобутки і проблеми. - Львів, 2004; Кононенко П.П. Українознавство. - К., 2006.
2. Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк -Львів - Київ - Торонто - Мюнхен, 1992. - 278 с.
3. Калакура Я. Історичний антропологізм як методологічний принцип українознавства / Зб. наук. праць НДІУ. - К.,2006. - Т.ХІ. - С.52-60.
4. Кононенко П. Українознавство ІІІ тисячоліття // Українознавство.-2001.- Ч.1.- С. 4-9.
5. Корж В. Українське суспільство: зазомбоване чи в гіпнотичному сні? // Голос України.-2006, 13 жовтня.
6. Грушевський М. Українські кафедри: Тв. в 50 тт. - Т.1.
Loading...

 
 

Цікаве