WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

засвоїла найпростіші відомості про село чи місто, в якому вона народилася, про свій родовід, про нашу державу, її символи, про визначних історичних діячів, щоб у неї сформувалося зацікавлення історією. Дуже добре, коли батьки й вихователі дошкільних установ, а відтак і вчителі шкіл, бібліотекарі організовують екскурсії до музеїв, пам'ятних місць, зустрічі з представниками старших поколінь, колективні перегляди фільмів на історичну тематику, прищеплюють інтерес до історичних книг. Якщо на першому етапі історичної освіти домінуюча роль належить сім'ї, то впродовж навчання в школі вона переходить до вчителів, але це аж ніяк не означає, що батькиможуть самоусунутись від цієї роботи, адже більшу частину часу діти проводять удома, часто біля телевізора чи комп'ютера. Цей чинник теж може ефективно використовуватися в історичній самоосвіті підлітків, але й тут важливо, щоб батьки обговорювали з ними історичні теми, адже діти полюбляють розмаїті ігри, дивляться різні передачі та фільми, нерідко й антиукраїнські, які подають історію України за методом "кривих дзеркал". Розглядаючи питання історичної освіти в контексті одвічної проблеми "батьки-діти", необхідно мати на увазі, що дуже часто уявлення і погляди батьків, а ще більше дідусів і бабусь, на ті чи інші історичні події не адекватні історичній правді, далеко не співпадають з тою інтерпретацією, яку школярі чують від учителів та отримують з підручників. Тому й потрібна історична самоосвіта дорослих і спільна робота сім'ї та школи.
З безперервністю тісно пов'язаний принцип наступності або спадкоємності. М.Грушевський називав історію естафетою пам'яті, за допомогою якої кожне нове покоління успадковує традиції і засвоює досвід попередніх поколінь. "Традиція, - писав він, - є моральним стимулом, засобом соціального виховання" [2, 120]. Опановуючи досвід організації навчального процесу за Болонською системою, можемо умовно розділити весь об'єм історичних знань та умінь, передбачених навчальними планами дошкільних установ, шкіл та вузів, на певні модулі, засвоєння яких проводиться на основі послідовного нарощування не тільки інформаційних, фактологічних матеріалів, але й з урахуванням аналітики і систематизації. Як і в природничих науках, ідемо від найпростішого до простого, від простого до складного, а далі - до найскладнішого, тобто до узагальнень. На кожному з цих етапів намагаємось забезпечувати українознавчу спрямованість не тільки історії України, але й всесвітньої історії, їх органічний зв'язок з іншими навчальними дисциплінами та позааудиторною роботою. За таких умов історичні знання засвоюються без прогалин і пропусків, постійно і цілеспрямовано формується наукова система історичної свідомості. Однак слід пам'ятати про небезпеку успадкування міфів і спотворень нашої історії, що їх упродовж багатьох століть накидала як російська і польська, так і радянська історіографії.
Враховуючи сучасний стан історичної освіти, яка ще не набула характеру національної у повному розумінні цього слова, органічно не зістикувалася з українознавством, необхідно приступити до розроблення наукової концепції національної історичної освіти, додатково і фахово переглянути та удосконалити навчальні плани і програми, відповідно до них підготувати якісно нові підручники та посібники. Назріла необхідність не на словах, а, як говорив Президент В.Ющенко, на ділі взятися за комплексне розв'язання наболілих проблем історичної освіти. Першочерговим завданням є ліквідація дефіциту професійних істориків (як дослідників, так і викладачів та вчителів), спроможних по-новому, на рівні сучасної науки та інформаційних технологій вести науково-дослідну, навчально-педагогічну та світоглядно-виховну роботу. Аналізуючи досвід університетів, у т.ч. й Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в якому я маю честь працювати майже 35 років, не кажучи вже про новоспечені недержавні університети, кидається у вічі, що підготовка істориків провадиться за застарілими схемами і майже неоновлюваними програмами. Консерватизмом просякнута й аспірантська підготовка, проблематика частини докторських і кандидатських дисертацій. У багатьох вузах відсутні не тільки наукові школи, але й достатньо кваліфіковані педагогічні кадри, примітивна матеріально-технічна база. У нас не напрацьована науково-педагогічна методологія укладання наскрізних навчальних програм з історії і підготовки відповідних підручників з урахуванням принципів системності, безперервності та наступності. Під виглядом деполітизації історії та сповідування так званого ідейного плюралізму в підручники з української історії для різних класів, у вузівські курси лекцій вмонтовані далеко не наукові концепції та погляди, а за змістом вони нерідко не тільки суперечать один одному за викладом фактажу, але й містять суб'єктивну, часто спотворену інтерпретацію.
Можна висловити ряд загальних зауважень щодо змісту історичної навчальної літератури з огляду її українознавчої спрямованості. По-перше, найдавніші часи історії України подаються у відриві від етногенезу українського народу, витоки якого свідомо дистанціюються від трипільської та інших культур, замовчується автохтонність слов'ян, насамперед полян, сіверців, деревлян, волинян, дулібів, та успадкування ними надбань інших етнічних груп, які на певних етапах відігравали домінуючу роль в освоєнні українських земель. Саме ці племена, продовжуючи традиції оріїв, сформували землеробську спільноту русів-українців, на фундаменті якої і сформувався український етнос. По-друге, багато авторів підручників, а відтак учителів та викладачів уникають етнічної оцінки Києво-Руської держави як держави українського народу, а Галицько-Волинської - як моноетнічної української держави. В літературі ще слабо простежується тяглість української державницької традиції, недостатньо акцентується увага на ролі українського державницького чинника в Литовсько-Руській державі, Речі Посполитій та Московському царстві. По-третє, ігнорується той незаперечний факт, що формування української нації в часовому вимірі відбувалося паралельно з польською, чеською, болгарською, хорватською та іншими слов'янськими націями, але штучно стримувалось чужоземними державними утвореннями, їх геополітичними експансіоністськими устремліннями. Серед наскрізних проблем шкільного і вузівського курсу історії України відсутня генеза формування української національної ідеї, замовчується її роль у консолідації українського народу на поворотних етапах історії, зокрема в боротьбі проти монголо-татарської навали, в часи Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, розгортанні руху опору окупаційним та імперським режимам, в утвердженні
Loading...

 
 

Цікаве