WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

нічого і не зробили для того, щоб у них запанувала українська мова, український дух, національні традиції. Сказане стосується і понять "національна система освіти", "національна історична освіта", "національне виховання, "національна культура" та ін. Під національною історичною освітою ми розуміємо такий її зміст, характері спрямованість, який об'єктивно віддзеркалює загальні тенденції самобутнього і самодостатнього українського історичного процесу, особливості формування українського етносу, української нації, її життєдіяльності на різних етапах у контексті світової історії. Мова ж ніяк не йде про політизацію історії або її ідеологізацію за більшовицькою аналогією, про підміну науковості дилетантським гаслом "служіння Україні". В тому-то й річ, що національна історична освіта базується на найновіших надбаннях української і світової історичної науки, ґрунтується на достовірних джерелах, сповідує принципи правди, об'єктивності та доказовості, послуговується якісними, фахово підготовленими підручниками та навчальними посібниками і забезпечується високоосвіченими та висококваліфікованими спеціалістами в галузі історії, педагогіки та соціальної психології. Ще раз підкреслимо, що національна історична освіта в Україні - це, насамперед, українська освіта, невіддільна від української і зарубіжної історичної науки, від національної ідеї, від історичного покликання українців. Це - українське бачення не тільки своєї, але й світової історії, історії зарубіжних країн. Національна історична освіта своїм змістом не ізолює знання про етнічних українців від знань про неукраїнські етнічні групи, багато з яких належать до давніх жителів України, пройшли спільний історичний шлях, послідовно підтримували державницькі прагнення українського народу. Та частина шовіністично налаштованих росіян, як і денаціоналізованих малоросів, які живуть в Україні, але не сприймають її державність, завдають шкоди національним інтересам суспільства, теж мають відповідне право бути згаданими в українській історії. І все ж, головне покликання національної історичної освіти органічно випливає з пізнавальної та світоглядної функції історії як науки і навчальної дисципліни і полягає в тому, щоб дати людині систему наукових знань з історії як всього людства, так і українського народу, допомогти їй засвоїти повчальний історичний досвід предків, опанувати вміннями об'єктивно оцінювати події і факти минулого і на цій основі впевнено орієнтуватися в сучасному житті та бачити його перспективи. Розвиваючи думку "батька історії" Геродота про історію як учительку життя (magіstra vitae) i засіб самопізнання, найвидатніший український історик і глава Української Народної Республіки Михайло Грушевський ще в 1917 р. у статті "Історія і її соціяльно-виховуюче значення", опублікованій у газеті "Нова Рада", підкреслював, що історія повинна послужити перемозі й закріпленню ідей і настроїв гуманності та демократизму, застерігаючи водночас від того, щоб вона не перетворювалась у "знаряддя людожерного шовінізму, національної виключности й ура-патріотизму". Це аж ніяк не означає, що можна вихолостити з історії її українознавчий зміст, відмовитись від україноцентризму. На думку М.Грушевського, в епіцентрі історичного виховання має бути "культ рідної традиції, рідної сторони, культ моральних вартостей", культ предків [2, 123-124]. Сьогодні, мабуть, як ніколи раніше, гостро постали проблеми формування української національної і державницької свідомості, почуття українського патріотизму, нескореності, усвідомлення історичного значення самостійності, незалежності, неподільності і цілісності України, її соборності, а розв'язання цих проблем неможливе без опори на глибоке знання історії, без врахування її повчальних уроків.
Свою високу місію історична освіта спроможна виконати лише в тому випадку, якщо вона буде ґрунтуватися на новітніх надбаннях історичної і педагогічної науки, на об'єктивному, неупередженому, не на заангажованому, а на правдивому висвітленні української і світової історії, в тісному зв'язку з українознавством, коли викладання історичних дисциплін буде в руках людей високоморальних, професійно підготовлених, патріотично налаштованих, здатних бути взірцем чесного і самовідданого служіння Україні.
Комплексно розглядаючи наболілі проблеми національної історичної освіти, необхідно зосередитись на неперехідному значенні її основоположних методологічно-дидактичних принципів, передусім системності, безперервності та наступності. З одного боку, сама історична освіта, як і історична наука, будучи чільним компонентом українознавства, виступає як складна та багатогранна система, а в методологічному відношенні вона з-поміж інших наук стоїть найближче до українознавства як ширшої та більш інтегрованої системи знань. Сучасна історія - це не хронологія подій і не бухгалтерський банк фактів. Це, в першу чергу, історія людей, їх багатогранного і суперечливого життя та діяльності в найрізноманітніших сферах суспільного розвитку. Йдеться про принцип антропологізму в історії, який є визначальним і для українознавства як науки [3]. За образним визначенням П.Кононенка, українознавство - це наука людинолюбства, наука про людей і для людей, наука глибоких гуманістичних ідеалів [4, 7]. Українська історія виступає як самобутня й самодостатня підсистема європейської і світової історії. Водночас у ній органічно переплітаються ключові проблеми історії всього людства. Підсистемами історичної науки є історія найважливіших епох і цивілізацій, історія політичного, культурного, духовного, господарського, військового і дипломатичного життя. Це й історія повсякденності, тобто побуту, звичаїв, обрядів, ментальності. З другого боку, системний характер історичної освіти зумовлений самою організацією навчально-виховного процесу, складовими ланками якого є історичні компоненти навчання й виховання в родині, дошкільній установі, школі та вузі, у трудовому колективі, а також самоосвіта впродовж усього життя людини. Усім цим і зумовлюється необхідність системного підходу до історичної освіти, забезпечення її безперервності та наступності. Зупинимось докладніше на ролі цих принципів у реалізації пізнавальної та світоглядно-виховної функцій національної історичної освіти.
Сучасна педагогіка розглядає навчання та виховання як безперервний процес самовдосконалення і самореалізації людини протягом усього життя. Складовою і невід'ємною частиною цього процесу є набуття історичних знань і формування історичної свідомості та культури. Системний підхід вимагає так спланувати й організувати цей процес, щоб, починаючи з наймолодшого віку, дитина від своїх батьків, бабусь і дідусів, від вихователів дитячого садка і гувернантів
Loading...

 
 

Цікаве